Перчук Валентина

Вимоглива й сувора педагогіка

Власники ґрунтових ділянок на Місяці поки що користуються ними так само, як і решта землян, котрі віртуальною власністю не переймаються: просто споглядають світило на нічному небі. Коли ж їм випаде нагода вперше навідатись до своїх космічних дач – невідомо.

У Бортничах ми побували в затишній, прикрашеній вишивками квартирі Ольги Григорівни Перчук та її симпатичної двадцятиоднорічної доньки Валентини. Упродовж п'яти перших років життя дівчинка кожного четвертого місяця перебувала в лікарнях. Коли маленьку Валю запитували, яка в неї мама, вона відповідала: „Сердита”. Сувору й вимогливу педагогіку Ольги Григорівни сприймали й розуміли не всі. Якось викликала в кабінет лікарка: „Хіба так поводяться з донькою?” Відповіла лаконічно: „З однієї дві не виростуть...”. Її материнська любов – мудра й передбачливо-далекоглядна, спрямована на те, щоб донька, котрій не судилося ходити й мати здорові руки, стала справжньою людиною і якомога самостійніше почувалася у реальному житті. Валя ніколи не вимагала в неї щось купити в магазині – іноді, бувало, промовляла: „Мамо, я хочу ось те...”. Пояснювала, що неспроможна придбати, хоч і мала в гаманці гроші: щоб донька не призвичаювалась до таких прохань. Уподобане приносила їй із крамниці через кілька днів. Валя сама навчилася читати – граючись із сусідською дівчинкою кубиками з азбукою. Із золотою медаллю закінчила загальноосвітню школу №305. Мати влаштувалася туди прибиральницею й одинадцять років на руках носила доньку до школи й додому, а на перервах — із одного кабінету до іншого. Нині удвох їздять на сесії до Університету „Україна”, де Валентина успішно навчається на 5 курсі за спеціальністю „Видавнича справа та редагування” і дуже мріє знайти роботу за фахом, щоб виконувати її вдома, за комп'ютером, який подарував їй на двадцятиріччя старший брат. Дівчина пише вірші й роман про кохання. Гарно співає: перемогла на районному фестивалі й потрапила на міський. Її матір якось запитали: „Чи трапляються дні, щоб у вашій хаті не було нікого, крім вас?” У Валі багато друзів: двері не зачиняються, телефон не замовкає... Вони беруть її з собою на прогулянки. Довіряють їй найпотаємніше. Одна подруга призналася: „Якщо на душі важко – іду до тебе. Поспілкуюся – і ніби камінь з душі, проясніє. Ти природжений психолог, а якби ще й таку освіту...”

Людмила Яновська,

„Вечірній Київ”, 13.01.07