Алєксєєнко Анна

Студентка «Університету «Україна» Анна АЛЄКСЄЄНКО:

«Бог не посилає нам нічого такого, з чим би ми не могли впоратися»

Переказують, що Бенджамін Франклін якось запитав свого підлеглого: «Чи любиш ти життя? Тоді не гайнуй часу, тому що час – тканина, з якої воно шиється». Звісно, темпоритми ХУШ і ХХІ століть відрізняються настільки разюче, наскільки контрастують перші електронно-обчислювальні машини, що займали великі кімнати, і сучасні планшети, які вміщуються в кишені.

Шалений ритм нашого життя часто робить нас метушливими, розхристаними у своїх намірах і діях. І нерідко ми, студенти, скаржимося, що нічого не встигаємо, засмикані, замотані ущільненим графіком лекцій, семінарів, іспитів... А тут поряд із нами вчиться дівчина, яка, крім Університету «Україна», здобуває освіту ще у двох вищих закладах – Київській духовній академії та Національному авіаційному університеті. Захотілося ближче познайомитися з цією людиною, дізнатися, як їй удається приборкувати час і творити своє життя таким насиченим і цікавим.

...М’який, лагідний овал обличчя, приємна усмішка, вдумливий і доброзичливий погляд ясних очей. Це – Аня Алексєєнко, студентка 5 курсу Інституту права та суспільних відносин Університету «Україна», про яку вже писала «Трибуна України» як про першу міс Ерудит університету. http://ukrtribune.org.ua/2011/03/erudit-gurtuye-ukraїnu/

- Аню, Ви в нашому університеті вивчаєте правознавство і міжнародні відносини, в Київській духовній семінарії – богослов’я, в НАУ – економіку підприємств. Бути студенткою трьох вишів одночасно - це феноменально!

- Ви перебільшуєте. Насправді нічого феноменального в цьому немає. Просто намагаюся максимально використовувати ті можливості, які мені дає життя. І при бажанні це може кожна людина, навіть із обмеженими можливостями. Бог не посилає нам нічого такого, з чим би ми не могли впоратися. І з вірою, бажанням для людини немає обмежень.

Аню, що привело Вас до Духовної академії? Це ж не просто пізнавальний інтерес, а щось глибше...

- Так, справді, простою цікавістю це назвати складно. Стосовно мого навчання в Київській духовній академії і семінарії (надалі –КДАіС), то вищою освітою це складно назвати, оскільки цей заклад, на жаль, державою не визнається, тобто не має четвертого рівня акредитації, як і інші православні ВНЗ. Але за своєю суттю це вищий богословський навчальний заклад. У самій Духовній академії мають право навчатися лише чоловіки – майбутні священики, до яких висувається низка вимог. При КДАіC відкрилися Православно-катехізаторські курси (ПКК) для мирян, тобто для всіх бажаючих - чоловіків, жінок, дітей, і навіть для осіб похилого віку з’явилася можливість отримати середню богословську освіту. На цих курсах я і навчаюся.

Уперше думка про богословську освіту прийшла до мене у 16 років. Коли дізналася про ПКК, вони тривали всього рік. Уже тоді вирішила, що там навчатимуся. Але тоді ця моя мрія не здійснилася – на заваді стали проблеми зі здоров’ям, вступні іспити до університету, курси іноземних мов. Довелося це бажання «відкласти у скриню», щоб там воно чекало часу свого втілення. Збігло кілька років мого навчання в Університеті «Україна». На третьому курсі, в період весняної сесії, я приїхала до Києво-Печерської лаври помолитися, щоб благополучно скласти іспити. Коли поверталася, вирішила піти повз будівлю КДАіС. І там мені знову впало в око оголошення про набір слухачів на перший курс. Я вирішила готуватися до вступних іспитів. Через чотири місяці була зарахована до групи курсантів. На той час однорічні курси переросли в майже середню богословську освіту: вчилися 5 років: 3 - роки основний курс і 2 – додатковий (за бажанням). Пропонувалося чимало відділів – за хистом і прагненнями: іконописний, регентський, медико-соціальний, паломницький (туристичний) тощо. Я вирішила остаточно: або йду навчатися зараз, або вже ніколи сюди не потраплю.

Спочатку було нелегко. У вересні розпочався семестр в Університеті «Україна», а в перших числах жовтня – на ПКК. Деякий час майже не мала вихідних. П’ ять днів в університеті, а неділя – на курсах. У цей день ми вивчали найважливіші предмети – Новий Заповіт, Літургіку, катехізис, історію християнства. По середах і суботах - факультативні заняття (архітектура, церковнослов’янська мова тощо). Із часом звикла до такого ритму життя. Наприкінці першого курсу, незважаючи на те, що на той час припадали державні іспити в Університеті «Україна», ігри ерудитів, якщо раптом у мене був вихідний на курсах у Лаврі (напередодні Великодня та інших великих свят), - мені чогось не вистачало. На ПКК у нас склався дуже гарний колектив, ми стали однією родиною з нашими одногрупниками, викладачами. Разом вибиралися в паломницькі подорожі. Там знайшла багато друзів, які стали міцною опорою в моєму житті, деякі знайшли на цих курсах свою другу половинку... Отримала багато нових знань, про які навіть і не мріяла. Частина з цих знань прислужилася мені на іграх ерудитів у нашому університеті.

- Які у Вас тепер плани щодо навчання на ПКК?

- Зараз я на другому курсі, але дуже хочу, щоб моє навчання на ПКК не закінчувалося. Мрію піти на паломницький і соціальний відділи. А в майбутньому сподіваюся поділитися отриманими знаннями з людьми – викладати діткам у недільних школах або в інших закладах, де мої знання знадобляться людям; проводити екскурсії по православних святинях, ділитися з іншими конче потрібними для всіх знаннями, наприклад, з історії християнства тощо.

- Аню, за такого щільного графіку занять чи знаходите Ви час на дозвілля? І взагалі – що є для Вас релаксацією?

- Часу на відпочинок, на жаль, залишається мало. У вільний час я займаюся бісероплетінням і вишиванням, вивчаю іспанську мову, слухаю музику та читаю.

- А що саме з музики?

- Слухаю все, що подобається, починаючи від сучасних виконавців, особливо французьких – Заз, Адель, і закінчуючи класикою. Найчастіше слухаю Вівальді, Гріга, Рахманінова, Римського-Корсакова та Чайковського. Дуже люблю хоровий спів – хор Оптиної Пустині, Валаамський хор та інші.

- Що ти найбільше цінуєш у людях, у дружбі, в коханні?

- Насамперед – доброту. На мій погляд, це одна з вирішальних якостей, від яких залежить низка інших – самовіддача, людяність, чемність тощо. Друга риса – чесність, без цієї якості неможливо створити будь-які міцні відносини – ні дружні, ні сімейні. А ще ціную відкритість і простоту, – з такою людиною спілкуватися найприємніше.

- Аню, чого ти прагнеш досягти у житті? Чи є у тебе певний ідеал, який він?

- Усі ми прагнемо щастя, але кожна людина в це слово вкладає своє змістове наповнення. Для мене - це створення міцної родини, яка стане опорою та підтримкою в усіх випробуваннях, яка розділить і радощі, й печалі, буде поряд і наснажуватиме на нові висоти. Звичайно, хочеться професійної самореалізації – стати справжнім фахівцем у галузі права, виконувати високу місію правозахисників – допомагати людям у різних складних життєвих ситуаціях. Відстоювати їхні права, свободи, сприяти розвиткові правової обізнаності громадян. Та, звичайно, прагну духовного і творчого зростання, бо людина не може стояти на місці, вона весь час має розвиватися, рости, самовдосконалюватися, до останнього подиху. Сподіваюся, що зможу ділитися своїми знаннями та навичками з іншими людьми, які також прагнуть саморозвитку, мріють підкорювати нові вершини. На мою думку, це і є ідеалом.

- Аню, я захоплений Вашим хистом наповнювати смислом кожну мить життя, на все знаходити час, самореалізовуватися у різних сферах. У Вас великий творчий потенціал. Щиро зичу, щоб усі Ваші замисли і мрії здійснилися.

- Дуже дякую.

Вадим Рего,

студентський Медіа-центр Університету «Україна»