Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+38-067-406-53-92
Приймальна комісія
відділ оргроботи
+38-067-503-64-52
+38-067-328-28-22
Viber відділу обліку
+38-067-500-68-36
+38-067-242-71-34
Київ, вул. Львівська, 23 office@uu.ua

Ділимося думками

    Центр інклюзивних технологій навчання Університету «Україна» 

    Що для мене означає «бути європейцем»? 

     

    Закінчити школу.

    Закінчити університет і отримати диплом з відзнакою.

    Працювати за професією.

    Просто насолоджуватися життям: зустрічатись з друзями, весело танцювати на дискотеці, захоплюватися музикою та літературою.

    І все це – послуговуючись інвалідним візком.

    До того ж – не чекаючи, що держава зробить усе для тебе, не чекати від оточуючих «особливого» ставлення. Лише б закони визначені працювали, і все те, що належить тобі за законом, можна було б отримати за фактом і не витрачати на це нелюдських зусиль.

    Так. Я послуговуюсь інвалідним візком і не чекаю, що увесь світ стане за одну мить доступним та легким. Я вивчилась і працюю. Як? Я беру інтерв’ю – телефоном чи через інтернет. І співрозмовники іноді навіть не здогадуються, що я маю інвалідність. Коли я маю їхати на певний захід – прес-конференцію, виставку тощо, то я попереджаю організаторів про те, що пересуваюсь на інвалідному візку. І всі ставляться з розумінням. Пам’ятаю, як у центрі Києва перед прес-конференцією я зайшла до місця проведення, а там мене вже чекали охоронці, щоб провести до зали – ліфтом чи сходинками – байдуже, люди знали, ЯК провести мене зручно і головне – безпечно.

    Я мрію про те, що приклади активних людей з інвалідністю надихатимуть інших громадян, які мають фізичні обмеження, досягати своїх цілей та самим будувати своє життя. А владні структури та суспільство, дивлячись на нас, будуть більш толерантними та не створюватимуть перешкоди там, де їх об’єктивно бути не повинно.

    Я не просто мрію. Я дію. І це – найголовніше.

     

    Світлана Патра,

    випускниця Університету “Україна»,

    журналіст Імідж-центру Університету «Україна»

    Монолог випускниці

    Нещодавно я захистила диплом і, тим самим, закінчила своє навчання у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна». Різні почуття переповнюють мене зараз. Це і світлий сум, і нові надії, і спогади…

    А починалося все ніби вчора. Я відвідала цікавий захід, який проводився «Народною академією творчості інвалідів України» – організацією, що опікується культурною реабілітацією людей із особливими потребами. Отже, я приїхала на цей захід, у кав’ярню «Фролівська». Багато різних людей зустрілося мені. Серед них – Таїса Святенко, на той час працівник Університету «Україна». Вона розповіла мені про «Україну», про те, що там для людей із інвалідністю все просто ідеально, ще багато цікавих і захоплюючих речей. Мене й маму дуже вразила ця розповідь, ми почали шукати інформацію і, нарешті, прийняли рішення – вступити на навчання до Університету «Україна». Ніколи не забуду, з якою гостинністю зустріла мене директор Інституту філології та масових комунікацій Наталя Віталіївна Барна, тоді – декан факультету філології та масових комунікацій. Пройшовши певні опитування і тести, я поповнила студентську родину Університету «Україна». Для мене цей крок був рівнозначний якомусь перевтіленню, перетворенню, новому народженню. Було цікаво, що ж буде далі. Було навіть трішки страшно. Усе це було настільки неймовірно, що я до останнього моменту боялася повірити, що це правда, що я тепер – студентка. Доки не взяла до рук залікову книжку та студентський квиток. А вже коли «заліковка» почала заповнюватися оцінками – здебільшого «відмінно» – я зрозуміла, що і це мені до снаги.

    Звичайно, не все було ідеально спочатку. Так, переїзд Інституту філології та масових комунікацій до нового головного корпусу університету по Львівській, 23 відбувся не так давно, а до цього ми навчалися у приміщенні звичайної середньої школи, де архітектурна доступність зводилася лише до пандуса на вході. Ліфтів не було, про інші зручності теж говорити не доводилося. Проте дружня і родинна атмосфера, яка панувала в Університеті, у моїй групі, компенсувала всі ці недоліки повною мірою – хлопці-одногрупники ніколи не відмовлялися допомогти мені «видертись» на другий поверх у комп’ютерний клас. Ніхто не відмовляв у допомозі, якщо мені потрібно було в їдальню чи бібліотеку. Мої одногрупники були дуже дружними і не залишали наодинці з проблемами ні мене, ні одне одного. І в цьому велика заслуга нашої старости Іванни, яка з першого курсу взяла на себе ці почесні, хоч і важкі обов’язки.

    Викладачі здебільшого ж намагалися проводити пари на першому поверсі. Варто сказати, що в групі я одна була з особливими потребами, решта – або повністю здорові, або ж не мали яскраво виражених проблем зі здоров’ям. Тож нашу групу можна було назвати інтегрованою. Для мене досвід навчання разом зі звичайними однолітками був дуже корисним, я отримала неоціненні навички спілкування, які, я впевнена, стануть мені у пригоді, адже я після навчання не збираюся, як то кажуть, «сидіти в чотирьох стінах». Для моїх одногрупників наше спільне навчання теж пішло тільки на користь. Вони побачили, що людина з інвалідністю хоче, а головне – може ставити цілі і досягати їх. Вони вчилися толерантності. Для них уже не буде несподіванкою, якщо комусь доведеться по роботі спілкуватися із людиною з особливими потребами.

    Я вчилася з величезним задоволенням, так, ніби робила якесь особливе відкриття. І так – із кожною прочитаною книгою. Я відкривала для себе цей світ і Україну в ньому, я відкривала різні сторони людського життя. Багато університетських дисциплін стали для мене улюбленими. Все це – велика заслуга викладачів університету, зокрема – мого наукового керівника, Василя Васильовича Губарця. Щоб він не викладав нам – чи то певні аспекти редагування, чи то історію видавничої справи української діаспори, – всі ці предмети не залишали мене байдужою. Усі ці предмети крок за кроком вели мене до обрання теми дипломної роботи. І, коли я вирішила брати участь у конкурсі наукових робіт, Василь Васильович рекомендував мені розглянути складну проблему – інформаційні потреби людей із інвалідністю та рівень їх задоволення. Я вдячна Василю Васильовичу за те, що направив мене на цей шлях. Адже це принесло мені перемогу в конкурсі та допомогло у виборі тематики дипломної роботи. Я, отримавши певні знання з редагування та журналістики, можу оцінити потреби людей із обмеженими фізичними можливостями в інформації, ЗМІ та книгах, оцінити якість того, що пропонують, і зрозуміти, як можна вирішити проблеми, що спіткають людей із особливими потребами та ЗМІ при спілкуванні. Принаймні, спробувати.

    Завдяки навчанню в Університеті «Україна», я, нарешті, знайшла свій шлях у професії та творчості. Я утвердилася як журналіст та письменник. Хоча мені ще багато чому потрібно навчитися, проте шлях свій я бачу ясно. І це добре. Адже «жоден вітер не буде попутним, якщо не знаєш, куди плисти». А я знаю, куди плисти. І все це – завдяки Університету та його викладачам.

    Мої батьки з розумінням поставилися до моєї мрії отримати освіту. Щоб возити мене на заняття під час сесій, батько купив старенький автомобіль і брав відпустки власним коштом, а мама була посередником між викладачами і мною – справа в тому, що я не могла через певні проблеми рук швидко конспектувати, тож мама робила це замість мене. Викладачі з розумінням ставилися до маминої присутності в аудиторії.

    Якщо родина підтримувала мене повністю, то знайомі і просто оточуючі люди неоднозначно ставилися до самої ідеї отримати вищу освіту. Так, у районній лікарні на мамине прохання дати всього лише довідку про стан мого здоров’я лікар заявив, що я скоро помру, що отримання мною вищої освіти – лише мамині амбіції і ще багато чого іншого… І це при тому, що мені була потрібна лише довідка про стан мого здоров’я, що не містила інформації, яка не відповідала дійсності. Проблему все ж було вирішено, проте скількох нервів це коштувало мені і мамі… Варто сказати, що районна лікарня була чи не найбільшою перешкодою на моєму шляху до освіти – середньої і вищої. Важко лікарям зрозуміти, що поставлений у дитинстві діагноз не завжди може визначити майбутнє людини. Важко деяким людям переступити через свої стереотипи та амбіції.

    Та й деякі інші люди, хоч і не були налаштовані проти, однак щиро дивувалися і не могли зрозуміти, – навіщо це мені. Проте мама в мені не сумнівалася. І це була для мене найкраща мотивація.

    Моє університетське життя складалося не лише з навчання, сесій, іспитів. Я брала участь у багатьох заходах, які проводились як «Україною», так і іншими організаціями у Києві і навіть Москві. Це були фестивалі – «Сяйво надій», «Університетське літо», «Точка зору», «Жизнь безграничных возможностей» (Москва, Росія). В Університеті я пробувала себе у професії – дописувала на сайт і в газету університету, стала активним членом студентського Медіа-центру. «Україна» стала для мене не лише навчальним закладом, де я здобула вищу освіту, а й рідним домом, де відбулося моє становлення і як журналіста-редактора, і як людини.

    Якщо пригадувати всі плюси та мінуси, то я розумію, що плюсів було все ж більше. А мінуси – такі як незручність приміщення школи, відсутність деякої літератури у бібліотеці – все ж не зіпсують того позитивного враження, яке залишив Університет «Україна» у моєму серці.

    Що побажати Університету «Україна»? Хочеться, щоб наша бібліотека вчасно поповнювалася новими підручниками, щоб наші студенти не мусили оббігати весь Київ у пошуках потрібної книги. Також варто б удосконалити електронну бібліотеку. Щодо авторських прав – є сайти, які дозволяють переглядати документи без скачування, тож, можливо, Університету варто вивчити цей досвід. Ще, на мою думку, дуже потрібен гуртожиток, щоб у ньому могли зупинятися студенти-заочники на час сесій, у тому числі студенти з інвалідністю. Адже мені, наприклад, доводилося їздити в період сесії два-три тижні щодня, і кожна така поїздка обходилася моїй родині у 200 гривень. Не рахуючи фізичної втоми.

    Та Університет будується, розвивається і тому, я думаю, що здійснення моїх побажань – лише справа часу. Я ж завжди буду згадувати роки навчання у Відкритому міжнародному університеті розвитку людини «Україна» лише з теплотою і вдячністю.

     

    Світлана Патра,

    випускниця Університету «Україна»

     

     

    Як добре мати вірних і гарних друзів 

     

    Хлопчисько маленького зросту, темно-русявий, із великими зеленими очима. Такий вигляд у студента нашого коледжу "Освіта" Університету "Україна" Євгена Доломана. Він навчається на комп`ютерному напрямі підготовки. Хлопець – киянин. У квітні йому виповнилося 19 років.

    Будучи ще маленьким, хлопець був достатньо веселим, активним, особливо відзначався слухняністю, про таких говорять "золота дитина". Тихий, спокійний Євген мріяв у майбутньому стати професором хімії. Так, мрії не дитячі. Мабуть, щось його в цьому приваблювало. Але час минає, і ми дорослішаємо. Євген навчався у столичній школі-інтернаті №15. Спогади про школу – різні. "Школа виживання", – так згадує Євген. Усі навколо ставали дорослішими, вищими, от тільки один Євген зупинився у своєму рості. Через це пережив багато прикрощів. Терпів і насмішки, і неповагу. Чи легко було йому це пережити? Адже, як добре та прекрасно, коли є друзі, чи хоча б один друг, який тебе сприймає таким, яким ти є, зрозуміє та підтримає в лиху та добру годину. І такий хлопець на ім'я Дмитро Лук'яненко і досі є другом Євгена. Євген дуже вдячний йому, хоча дуже рідко говорить про це Дмитрові. В житті багато що зрозуміло і без слів, нерідко вони бувають просто зайвими.

    Дуже швидко промайнула шкільна пора. І ось новий етап у житті. Закінчивши 10 класів школи, Євген подався у доросле життя. І почав він з коледжу нашого Університету "Україна". Зараз хлопець із задоволенням навчається на програміста. Говорить, що важкувато, і ще є багато чому вчитися. Чому програміст? Та все просто – сімейна традиція. Сьогоднішню веселість та активність Євген не втратив, а достатньо успішно реалізовує у різних виступах, концертах студентського самоврядування.

    Більше того: Євген – староста групи, а тим паче добровільно зголосився на цю посаду.

    Тож, побажаємо йому натхнення в навчанні, успіху та великих позитивних звершень у майбутньому.

    До сказаного додам – бути оптимістом непросто. Бо треба реально оцінювати ситуацію, різні, навіть несприятливі обставини. Та ще й знаходити виходи з негараздів, приймати правильні рішення. Євген саме такий оптиміст. Він керується принципом: "Цінувати те, що Бог дає".

    Як психолог додам: мені набагато легше працювати з оптимістами, такими, як Євген.

     

    Юлія КРИВОШЕЙ,

    психолог Університету "Україна"

    Джерело: Газета «Університет «Україна» №7-8, 2014

     

     

    Крапки

    (нарис)

    Скрипник Вікторія,

    студентка 3 курсу спеціальності «Видавнича справа та редагування».

    Університет «Україна» (денне відділення, м. Київ)

     

    − Я хочу тут учитися! – приголомшено вимовила 16-річна дівчинка з Євпаторії, оглядаючи стильні сіро-чорні корпуси під яскраво-бузковим дахом. «УУ» – плавно перетікали одна в одну літери на жовто-синьому тлі. Темна плитка під ногами та колесами візка майже плавилася від липневої спеки. Автоматичні двері приймальної комісії привітно роз’їхалися, залишилося тільки увійти, завершивши шлях, що тривав 800 кілометрів та майже рік.

    …Усе почалося з телефонного дзвінка, також у липні. «Ви бажаєте взяти участь у кастингу нового шоу каналу «1+1»?» На це запитання дівчинка спершу відповіла категорично: «Ніколи!» Але її мати, Олена Володимирівна, вмовила хоча б спробувати. І замість чергової поїздки на море вся родина прибула на кастинг.

    Маленька кімната, відеокамера на штативі, троє журналістів поза кадром… На стільцях сидять старша сестра Юля та двоюрідний брат Володя, поряд на власному «транспорті» − у візку − наша дівчинка. Інтерв’ю тривало близько півгодини. Згодом – ще один дзвінок. «Вітаємо вас! Ви стали учасниками проекту «Танцюю для тебе», отже, тепер нам треба знімати про вас відеосюжети. А за тиждень Юля почне опановувати танці заради мрії своєї сестри про навчання у спеціалізованому інституті в Москві!»

    Минуло майже три місяці, й ось уже фінальний гала-концерт. Поряд із дівчинкою сидить солідний чоловік, під час рекламної паузи виникає розмова. «Навіщо тобі та Москва? – здивувався Валерій Михайлович Сушкевич. – У нас є свій спеціалізований університет під назвою «Україна», у Києві! Якщо ти гарно навчаєшся – зумієш вступити, це я тобі обіцяю…»

    Далі були півроку відвідування школи, щоби звикнути до навчання у групі, купа нервів, залишених в аудиторії, де наша дівчинка писала ЗНО, тремтячою від відповідальності рукою ставлячи хрестики з однією лише думкою про своє майбутнє, в якому стала б у нагоді золота медаль. Останній дзвінок, урочиста церемонія на головній площі міста... Були й менш привабливі моменти: дванадцятигодинна автомобільна поїздка до Києва, ніч у салоні авто на приміській заправній станції, затори й плутанина незнайомих вулиць.

    І нарешті – прохолода холу приймальної комісії. Але й тут не обійшлося без несподіванок. Збиралася наша дівчинка вчитися на юриста, але довелося поміняти плани, оскільки, як сказали їй тоді, Інститут права та суспільних відносин знаходиться в орендованому приміщенні, у звичайній школі, й тому відвідувати заняття там буде важко. Порадили замислитися про іншу спеціальність, дали кілька листівок і час на роздуми.

    «Банківська справа… не вмію… маркетинг… лише приблизно знаю, що це таке. Психологія… цікаво, але не моє. Дизайн – та я малюю навіть гірше, ніж співаю! Можливо, банківська справа – не так уже й погано? Допоможіть!», – звернулася дівчинка до тата й сестри, що повезли її на вступ. «Вирішуй сама, – в один голос відповіли вони, – це − твоє життя і твоя доля». І на наступний день украй здивована дівчинка, яка вирішила вже йти в банкіри, бачить під сидінням водія ще один яскравий папірець – листівку про кафедру видавничої справи та редагування. Лише рік тому були сумніви: чи то поповнити армію адвокатів та нотаріусів, чи здобувати філологічну освіту. Але тоді вибір упав на юриспруденцію, бо професія все ж «модніша». Хоча схильність до мов у дівчинки бачили всі оточуючі. Листівка з-під сидіння змінила рішення – а з ним, напевно, й усе життя. Документи було подано в Інститут філології та масових комунікацій, який, за іронією долі, теж певний час розташовувався в муніципальній школі, та це дівчинці ані трохи не заважало.

    Два роки потому вухо її, вже студентки-третьокурсниці, вихопило уривок із відомої промови Стіва Джобса – людини, яка створила компанії Apple та Pixar: «…Якщо б я не відрахувався, то я ніколи б не записався на той курс каліграфії, й у комп’ютерів не було б такої дивовижної поліграфії, як зараз. Звісно, не можна було поєднати всі крапки разом тоді, коли я був у коледжі. Але за десять років усе стало дуже, дуже ясно. Ще раз повторюю: ви не можете поєднати крапки, дивлячись уперед. Ви можете поєднати їх, лише озираючись у минуле».

    І раптом крапки поєдналися. Дзвінок. Обіцянка. Листівка. Я.

    Доля.

     

     

    Університет «Україна» відкрив мені шлях до яскравого і щасливого майбутнього

    (есе)

    Петров Олександр,

    студент 3 курсу спеціальності «Правознавство».

    Горлівський регіональний інститут Університету «Україна»

    (денне відділення, Донецька обл.)

     

    Я – студент Горлівського регіонального інституту Університету Україна, навчаюся на четвертому курсі спеціальності «Правознавство». Вибір даного вищого навчального закладу мені дався досить легко, тому що в ньому є всі умови для навчання студентів із особливими потребами. У своєму інституті я обіймаю посаду голови обласного осередку Всеукраїнської громадської організації студентів-інвалідів «Гаудеамус», а також є членом Комітету організації студентського самоврядування.

    Наш університет у моїй долі відіграє дуже велику, важливу та значну роль. Мені як інваліду було дуже тяжко знайти своє місце у спільноті своїх однолітків, бути комусь потрібним та взагалі відчувати себе повноцінною людиною. Зараз, завдяки рідному інституту, у мене зникли всі ті комплекси, які стримували мої можливості. Цей заклад відкрив мені очі на яскраве, щасливе та велике майбутнє. І ось тепер, обіймаючи таку посаду та отримавши диплом молодшого спеціаліста, я чітко побачив свій життєвий шлях і дуже вдячний за це Університету «Україна».

    Горлівський регіональний інститут робить усе можливе і неможливе для того, щоб допомогти всім своїм студентам із інвалідністю адаптуватися в суспільстві, жити повноцінним життям. В інституті проводиться дуже багато заходів різної спрямованості: колективних святкувань днів народження інвалідів, традиційних та професійних свят, соціальних, розвивальних та освітніх програм і акцій. Я вважаю, що завдяки цим заходам студенти, студенти з особливими потребами насамперед, почуваються комфортно в товаристві інших студентів. По-друге, вони стають менш замкненими в собі. По-третє, у них розкривається та розвивається внутрішній потенціал. Крім цього, вести такий активний спосіб життя дуже корисно, оскільки студенти з інвалідністю під час суспільно-корисної праці на практиці вчаться веденню документації, розвивають організаторські якості і багато іншого.

    Із власного досвіду я можу сказати, що завдяки заходам, які проводяться Комітетом організації студентського самоврядування (КОСС) та організацією «Гаудеамус», студенти з інвалідністю стають справжніми лідерами у своїх групах та в інституті в цілому. На моїх очах студенти-члени «Гаудеамус» спочатку просто брали участь у заходах, але згодом деякі з них почали виявляти власну ініціативу та допомагати у проведенні свят. Трохи згодом вони почали самі організовувати заходи, спочатку в інституті, а зараз вони сягнули і міського рівня.

    Дуже важливо, що в нашому інституті вистачає уваги для кожного студента, який її потребує. Це може виявлятися в самому простому, наприклад, у дружній пораді чи святкуванні дня народження.

    Пам’ятаю день народження студента з інвалідністю, члена КОСС та «Гаудеамус» Олександра Клімова, коли в аудиторії панувала настільки життєрадісна атмосфера, що ми забули про всі свої проблеми. Ви тільки уявіть собі великий круглий стіл, за яким сидять твої друзі й товариші, які не байдужі до тебе, і всі хочуть тільки одного – привітати тебе з днем народження, зробити тебе щасливою людиною. Хіба це не прекрасно?!

    Хочу ще пригадати день народження студентки-члена «Гаудеамус» Ганни Пономарьової. У той день мені здалося, що вона була найщасливішою людиною у світі. Вона мені казала, що потрапила немов у казку. Тоді утворилася атмосфера, наповнена любов’ю, дружбою, взаєморозумінням. Ми були як одна велика дружна студентська родина, і найважливіше, що ніхто не зважав на твої фізичні здібності.

    Не можу не пригадати останню зустріч Нового року. Спочатку ми переодяглися в Діда Мороза та Снігуроньку і вітали всіх студентів із наступаючим Новим роком. Хтось подумає: як маленькі діти… Але ж усе одно кожна людина в душі залишається дитиною. Ось і ми вирішили нагадати студентам про казку, в яку вони вірили у своєму недалекому дитинстві. Потім члени «Гаудеамус» разом із КОСС організували новорічний карнавал, на якому було проілюстровано невеличку казочку. Ви навіть не уявляєте, скільки позитивних емоцій залишило те свято. Навіть зараз, коли збираємося разом, із задоволенням згадуємо всі проведені нами свята та заходи.

    У моїй долі, в долі тих студентів-інвалідів, із якими я познайомився, працював та продовжую працювати, Університет «Україна» відіграє дуже важливу та незмінну роль. У цьому закладі завжди панує атмосфера творчості, взаєморозуміння, дружби та любові. В Університеті «Україна» ми – студенти з особливими потребами – завжди можемо знайти допомогу та підтримку, відчути себе часткою суспільства, обрати тверду життєву позицію і найголовніше – відчувати себе повноцінними та вірити у щасливе майбутнє.

    Я хочу ще раз подякувати Університету «Україна» за те, що він подарував мені віру в себе, віру в життя, і побажати йому подальшого розвитку та процвітання.

     

     

    ***

    Людям із інвалідністю жилося непросто в усі часи. Але в умовах економічної кризи їхній стан як особливо вразливої групи значно погіршився.

    Однією з умов покращання свого життя для людини з інвалідністю є набуття освіти. В Україні дуже багато навчальних закладів різного рівня, багато з них декларують готовність взяти на навчання студента з особливими потребами. Куди ж піти? Обираючи навчальний заклад, ми виходимо з двох критеріїв: якості освітніх послуг та доступності освітнього середовища саме для нашої нозології, відповідність нашим особистим потребам. І ще невідомо, який із цих критеріїв є для нас найвагомішим.

    Особисто я обрав Університет «Україна» тому, що він максимально задовольняє одночасно обом умовам. Ми прекрасно розуміємо, що стовідсоткової якості та доступності досягнути практично нереально, але прагнення до досконалості, чуйність та уважність до потреб студентів допомагають університету послідовно і наполегливо вдосконалювати організацію навчального процесу.

    Моє перше знайомство з університетом відбулось багато років тому. Я мріяв стати фізреабілітологом і вступив на відповідну спеціальність. Але, на жаль, не сталося, як гадалося, і основною перепоною для мене стала віддаленість та бар‘єрність приміщень школи, яку на той час орендував факультет на Троєщині. Вдруге я прийшов на навчання цього року, набувши практичного досвіду в галузі адаптації і реабілітації людей із особливими потребами, беручи участь у моніторингах безбар‘єрності установ та організацій, організовуючи табори активного відпочинку для візочників. Тому я вирішив обрати спеціальність «Соціальна робота». Мене вразив новий корпус, який збудував університет за європейськими стандартами.

    Перша ж сесія дала мені дуже цікавий досвід організації навчання. Було різне: і труднощі, і переживання, і радість перемоги. Дуже порадували викладачі своєю професійністю, толерантністю і, в той же час, вимогливістю. Ніхто не робив мені «скидок» на інвалідність, які можуть принизити людину, але мої потреби у доступі до навчання максимально враховувались. А основне – я відчував, що за мене переживають, прагнуть допомогти, підтримати, і це – найголовніше. Ось приклад: одну з пар призначили на 7-му поверсі у корпусі, в якому ліфт досягає тільки шостого поверху. Піднявся я на цей поверх, поглянув на східці і зрозумів, що сам туди не піднімусь, а просити, щоб мене несли, якось не хотілось. Ну що ж, сталося, як сталося, і я повернув назад. Не встиг я спуститися і виїхати за межі студмістечка, як мене наздогнала методист нашої кафедри і попросила повернутися. Виявилось, що староста групи оцінила ситуацію, терміново передзвонила методисту, та – диспетчеру, і групу було терміново переведено до іншої, доступної аудиторії. Більше того, за результатами розгляду цієї ситуації у наступні дні всі групи, в яких навчаються візочники, були відмічені позначками для диспетчера, щоб запобігти прикрим помилкам у подальшому.

    Це був для мене цікавий урок, який показав, по-перше, небайдужість співробітників до потреб студентів, по-друге, можливість позитивного вирішення проблем, а по-третє – швидкість реагування і виправлення помилок. Тому я хочу звернутись до своїх колег-студентів. Не забувайте, що адаптація і реабілітація – це двосторонній процес. Якщо у вас виникають проблеми чи труднощі, то не мовчіть, не переживайте наодинці, не почувайтеся непотрібними. Звертайтесь до відділу адаптації, до методистів, до одногрупників – і вам обов‘язково допоможуть максимально позитивно вирішити ваші проблеми.

    А ще – нещодавно відбувся зворотній процес. Університет «здавав іспит» нам, під час моніторингу безбар‘єрності студентського кампусу в рамках програми «Безбар‘єрна Україна», одним із учасників якої я працюю. Маю засвідчити, що серед навчальних закладів Університет «Україна» дійсно отримав найвищу оцінку. І що цікаво, незважаючи на високий рівень своєї безбар‘єрності, університет слідкує за технічними новинками і впроваджує їх на своїй території.

    Хочу побажати університету подальшого розвитку, багато абітурієнтів, а своїм колегам-студентам впевненості у своїх силах, відкритості і сміливості у подоланні усіх перешкод.

     

    Володимир Азін,

    спеціальність «Соціальна робота»,

    ЗСР-11

     

    ***

    Все почалося з того, коли я, будучи в гостях у знайомих, випадково побачила в їхній бібліотеці книгу з практичної психології. Проглянувши її зміст, вирішила собі придбати таку ж, мене дуже зацікавили книги з психології. Я ретельно їх вивчала.

    У мене виникло багато запитань, на які не могла знайти відповідь. Мені хотілося дізнатися, в чому полягає сенс нашого життя, зрозуміти природу психіки людини і навчитися правильно спілкуватися з людьми, допомагати їм знаходити вихід зі складних життєвих ситуацій.

    Я вирішила, що моє покликання – бути психологом, і що саме ця професія допоможе знайти відповідь на ті питання, які мене так хвилюють.

    Я почала шукати навчальний заклад, в якому могла б почуватися комфортно, адже я – людина з обмеженими можливостями, і це має для мене дуже велике значення.

    Якось по радіо я почула про Університет «Україна» і про те, що там можуть навчатися люди з обмеженими можливостями, тут для них спеціально створені умови. Потім мені про цей заклад розповіла людина, яка працює там, де я живу (Київський геріатричний пансіонат) – Срібна Надія. Вона навчається в цьому ж університеті на 4 курсі Інституту економіки та менеджменту.

    Я почала збирати документи для вступу до університету. Мені сподобалася тутешня атмосфера. Тут привітні, приємні, турботливі люди. Зокрема, дівчата з приймальної комісії, соціальні працівники, психолог, лікарі.

    Я була дуже щаслива, коли пройшла незалежне оцінювання і була зарахована до Університету «Україна».

    Я тут знайшла друзів, душевний спокій, підтримку, зрозуміла, що не варто розчаровуватися в житті і в людях. І що є люди, які готові прийти на допомогу іншим, особливо особам із обмеженими можливостями . А також зрозуміла, що варто вірити у свої сили, мрію і йти до своєї мети. Головне - не втрачати надії і вірити, що все буде добре.

    Я дуже рада, що навчаюся саме в цьому навчальному закладі на психолога. І дуже вдячна за турботу і підтримку працівникам університету, зокрема завідувачу нашої кафедри Сердюк Людмилі Захарівні і методисту Тетяні Миколаївні Принаді.

    Хочу сказати, що люди з обмеженими можливостями повинні не втрачати віри та надії в те, що вони потрібні цьому суспільству і що завжди є той, хто потребує їхньої допомоги і підтримки!

     

    Загребельна Катерина Анатоліївна,

    спеціальність «Психологія»,

    група ЗПЛ-11

     

    ***

    Про університет я дізналася від таких самих людей, як і я. Мені розповіли, що серед здорових однолітків там навчається дуже багато інвалідів. Це було ще у 2009 році, але тоді у мене не було можливості навчатися. Через те, що в мене відбулося погіршення з ногою після операції, я змушена була продовжити лікування. Я є інвалідом ІІІ групи з 2007 року, коли отримала травму ноги, після чого у мене почалися операції, які, на жаль, не покращували, а навпаки погіршували ситуацію. Їх я перенесла п'ять, останню робили мені цього ж 2009 року, в липні. Зараз я ходжу на милицях зі вшитим імплантатом, який називається: «електростимулятор». Ним я повинна підзаряджати ногу щонайменше три рази на день.

    Цього року я була в гостях у своєї подружки, яка також раніше навчалася в Університеті «Україна». Вона почала розповідати, що їй наснився дуже цікавий сон про те, що ми з нею ходили по університету. Ми зібралися і поїхали, а коли ми підходили до будівлі, я не могла повірити своїм очам, який він красивий, і що я нарешті його побачила. Пішли ми відразу до Приймальної комісії, де мені запропонували написати заяву на вступ. Коли дізналася, що зарахована, я була дуже цьому рада. Відразу почала готуватися до першої сесії.

    На навчання я їхала з невеликою тривогою, тому що переживала, яка буде група, ставлення викладачів. Але тепер я розумію, що мої переживання були марними. Група у мене є найкращою, вона дуже дружня і відповідальна. Університет подарував мені дуже хороших людей. Це наша староста Пєряєва Олена, яка є дуже чуйною і багато в чому мені допомагає. Це й методист Лариса Петрівна, яка переживає за кожного з нас, до якої я можу підійти у будь-який момент зі своїми питаннями, на які вона завжди готова дати відповіді. Дуже подобаються мені викладачі, які також чуйно ставляться до мене. Крім того, університет подарував мені дуже багато друзів, у ньому я себе почуваю повноцінною людиною. Університет «Україна» є благословенним університетом, і я дякую Богові за те, що можу в ньому навчатися.

     

    Фесюк Богдана Іванівна,

    спеціальність «Соціальна робота»,

    ЗСР-11

     

    ***

    Після закінчення школи в 2006 році вступив до Університету «Україна». Про цей університет чув від друзів, які навчались у ньому.

    Я – інвалід ІІІ групи по зору, серед студентів дуже багато таких, які мають особливі потреби. Але мені дуже подобається та атмосфера, яка панує в університеті серед студентів та серед викладацького складу. Викладачі дуже чуйно ставляться до студентів, дають багато знань та навичок, які в майбутньому будуть використані в роботі.

    У 2010 році я отримав диплом бакалавра соціології. Дуже не хотілося залишати цей університет. Тому цього ж року я удруге вступив до Університету «Україна» для отримання освітньо-кваліфікаційного рівня «магістр» спеціальності «Соціальна робота» на заочну форму навчання.

    Завдяки отриманим знанням, належній мотивації та допомозі з боку викладачів у 2010 році написав наукову роботу на тему: «Організаційний аспект волонтерської діяльності в соціальній роботі».

    Був нагороджений дипломами:

    1. Стипендією Дугласа Строзера за II місце у конкурсі наукових робіт.
    2. За участь у першому турі VIII-го студентського Фестивалю творчості «Сяйво надій» у номінації «Науковець року».
    3. За участь у другому турі VIII-го студентського Фестивалю творчості «Сяйво надій» у номінації «Науковець року».

    Я дуже вдячний Університету «Україна», всім викладачам, котрі охоче передавали мені свої знання та практичні навички, активно брали участь у становленні мене як фахівця соціальної сфери. Я дуже радий, що маю нагоду навчатись у людей, котрі мають визначний досвід з питань соціальної роботи. Сподіваюся, що на цьому не закінчиться процес мого навчання, бо, як відомо, вчитися можна все життя.

     

    Легеза Ігор,

    спеціальність «Соціальна робота»,

    ЗСР-61

     

    ***

    Майбутню професію я обирала за покликом душі, оскільки маю велике бажання допомагати людям, які опинились у важких життєвих обставинах. Хочу своїм прикладом показати їм, що за будь-яких умов життя може мати веселі та яскраві кольори.

    Маю надію, що саме Університет «Україна» допоможе мені здійснити своє бажання, адже він є чи не єдиним ВНЗ України, який дає змогу людям із обмеженими функціональними можливостями отримати вищу освіту на рівні з іншими.

    Мене особисто Університет «Україна»зацікавив тим, що його керівництво та викладацький склад із розумінням ставляться до осіб із особливими потребами, а його архітектура значною мірою пристосована до людей, які пересуваються на інвалідних візках. До того ж тут широкий вибір різноманітних спеціальностей.

    Крім того, в нашому університеті я отримала змогу не лише здобути бажану професію, а й зустріти цікавих людей, засвоїти ділові та комунікативні навички, проявити та розвинути лідерські й організаторські здібності у ролі старости групи. А в майбутньому, можливо, я спробую себе ще й у творчій та науковій діяльності студентської громади.

    Тож, на мою думку Університет «Україна» може стати гарним стартом у професійному та соціальному розвитку для будь-якої людини, незалежно від стану її здоров‘я та віку.

     

    Миронюк Юля,

    спеціальність «Соціальна робота»,

    ЗСР-21

     

    ВІК ЖИВИ – ВІК УЧИСЬ!

     

    Якось я, викладач-початківець Університету «Україна», фаховий філолог, перевіряла контрольні роботи студентів заочної форми навчання. Ретельно вичитувала 15-20 сторінок тексту, виправляла помилки, в рецензії обґрунтовувала оцінку. Раптом отетеріла: до рук потрапив один (!) листочок − вірш на тему «Знедолені та зневажені» на сторінках роману Федора Достоєвського «Злочин і кара». Нестандартна робота: за обсягом, за формою, за змістом. Уже мала намір «вліпити» двійку, та зателефонувала староста групи, коректно порадила придивитися уважніше до автора цих поетичних рядків і не поспішати з висновками.

    Як виявилося, контрольну роботу виконала Галина Р., студентка кафедри журналістики, видавничої справи та редагування, − інвалід першої групи (наслідки захворювання на ДЦП), котрій важко ходити, яка не може повноцінно користуватися руками і, досконало володіючи ПК, працює одним пальчиком лівої руки, практично не розмовляє. Я була щаслива, що не наламала дров…

    Пізніше, коли чергову контрольну роботу за творчістю поета-футуриста В. Маяковського Галина написала у формі авангардного тонічного вірша, – я зрозуміла специфіку мислення цієї студентки: вона не вибудовує причинно-наслідкові логічні ланцюжки для осягнення чи пояснення певного явища, а, зрозумівши його, одразу творить образ-метафору чи образ-символ, які ємно передають суть проблеми.

    Якби в рекомендаціях державних медичних комісій, психологів йшлося про своєрідність мисленневої діяльності кожного абітурієнта з особливими потребами – наскільки продуктивнішим був би процес навчання!

    Опановуючи новий навчальний проект − бакалаврську роботу за творчістю прикутого від народження до ліжка письменника-інваліда з Вінниччини Василя Думанського (Галина разом із класично-стандартною назвою дала цій роботі заголовок відповідно до свого стилю мислення − «Сублімація життя»), я, викладач, отримала ще один урок від неповносправної студентки. Люди із фізичними вадами здоров’я не люблять і не хочуть зациклюватися на цій темі. У стилі чорного гумору Галина подарувала ще один образ-символ, висловившись про інтернати, соціальні фонди, благодійні піар-акції тощо як про «Гетто для інвалідів».

    Коли ми вже обирали тему магістерської роботи, дівчина наполягла на дослідженні творчості молодих українських журналісток/письменниць Ірени Карпи та Світлани Поваляєвої. Ця ситуація зумовила певну стурбованість з мого боку: я не була глибоко обізнана з художньою практикою цих авторів і мусила надолужувати згаяне, аби не втратити авторитет викладача в очах своєї студентки. Була ще одна проблема: члени Державної атестаційної комісії, виховані на класичній українській літературі, зазвичай скептично ставляться до творів представників сучасної української літератури.

    Начитавшись епатажних сентенції в публіцистиці та романах Ірени Карпи («Фройд би плакав», «Супермаркет самотності», «Добло і Зло»), опанувавши «потік свідомості» «гламурного панка» Світлани Поваляєвої («Замість крові», Сімург», «Лярви»), я була вдячна своїй студентці за те, що вона змусила мене глибше проникнути в художній світ молодих авторів і поцінувати їх належним чином. До речі, Ірена Карпа та Світлана Поваляєва в режимі SMS дали (!) Галині інтерв’ю. Завдяки працям вітчизняних науковців, зокрема, роботі доктора філологічних наук Лесі Ставицької «Українська мова без табу», ми обґрунтували застосування епатажу та блазнювання у творах обох письменниць.

    Блискучий захист переконав шановну Державну атестаційну комісію, що Карпа і Поваляєва − це письменниці-патріотки, котрі прагнуть створення сильної української держави, цінують порядних, інтелігентних людей, які в родинах культивують відповідальність і щирість почуттів тощо. Голова комісії Анатолій Денисенко відзначив магістерську роботу Галини Р. як найліпшу.

    Галина ще раз нагадала мені, її викладачеві: не варто боятися складнощів, треба йти вперед, досягати нових висот.

    Співпрацюючи з цією студенткою протягом чотирьох років, навідуючи її вдома під час індивідуальних консультацій, я зрозуміла, що дівчина-сирота, інвалід з дитинства таки має родину, завдяки якій вижила й відбулася як особистість. Бабуся Надія Павлівна допомагає Галині в побуті. Вдома дівчина має окрему кімнату, де комп’ютер є центром зв’язку зі світом. Бабуся протягом семи років навчання приїздила на кожну сесію з Харкова, аби супроводжувати онуку на заняття. В екстрених чи складніших випадках Галині допомагає сестра Оксана зі своїм чоловіком. У повазі до проблем сестри Оксана виховує сина й доньку…

    Складно Галині в метро, на трамвайній зупинці, тяжко долати східці, гірко від думок про неповноцінну реалізацію в житті… Але вдома вона почувається захищено та комфортно. Доля Галини вкотре переконала мене в тому, що любов близьких і рідних людей – найбільша цінність нашого життя. А ми часом у гонитві за кар’єрою, заробітками, посадами створюємо фальшиву шкалу цінностей.

    …В останній бесіді через Інтернет-мережу Галина, як завжди, була лаконічною.

    - Чи знайшли заняття до душі?

    - Нині я − вільний інтернет-журналіст. Це не зовсім те, що можу, що хотілося б.

    - Що заважає?..

    - Певні стереотипи роботодавців.

    - Чи згадуєте роки навчання в Університеті «Україна»?

    - Так, вони дали мені нові знання, нових друзів. А найчастіше згадую викладачів, які поєднували в собі високий рівень фаховості та людяність, доброту: знавця теорії літератури Інну Гончар, майстра журналістських розслідувань Олександра Глушка, непересічну особистість із неординарними думками Андрія Підпалого.

    - Якби мали таку змогу, куди б пішли навчатися ще раз?

    - На кафедру журналістики, видавничої справи та редагування Університету «Україна»…

     

    23 вересня, 2010

    Ніна ГОЛОВЧЕНКО, для «Трибуни України» 

    Інтернет-видання «Трибуна України» ukrtribune.org.ua

     

    ВПЕРШЕ ТА НЕ ВОСТАННЄ 

    Кожна людина, незалежно від життєвих обставин, сама будує власний внутрішній дім, сама обирає свої хобі та уподобання. Варто пройтися погожої днини улюбленою і колись такою чистою та безпечною вулицею, можна стати свідком багатьох людських захоплень. Он біля генделика просто неба дрімає чолов'яга. Он молода матуся, відводячи від вуст цигарку, пускає дим якраз на своє немовля. А он молодики спілкуються за допомогою рук. Ні, вони не глухонімі. Просто звикли так розмовляти, прикладаючись кулаками до обличчя ближнього.

    Мимоволі закрадається думка – невже це все, що нам залишилося вкупі з матом, плюванням на асфальт і справлянням природних потреб, де прийдеться?

    Звичайно ж, ні. Людина завжди зможе зреалізуватись і без “чорних” уподобань, було б тільки бажання.

    Так, 19 грудня, в День святого Миколая, у середньоосвітній школі №5 м. Обухова Київської області відбувся волейбольний турнір, у якому взяли участь п'ять жіночих аматорських команд. І поки десь лилося рікою пиво, чи відбирала останні краплі чийогось здоров'я цигарка, тут відбувалося справжнє свято для любителів спортивних баталій.

    Ініціатором турніру при активній підтримці партії Зелених України виступив обухівський спортивний клуб “Легіон”. На запрошення представників “Легіону” відгукнулися дві столичні команди – “Кураж” і волейбольна команда київського спортивного ліцею, а також дві команди спортшколи “Спартак” канівського відділення Черкаської області – волейболістки середньої та старшої груп.

    Говорить представниця обухівського спортклубу “Легіон” Ілона Брусєнцова:

    – Метою цього турніру була пропаганда здорового способу життя. Ми грали не тільки для себе, а й для глядачів. На жаль, за браком часу ми не спромоглися на належну рекламу, тож фанати волейболу в більшості навіть не здогадувалися, що має відбутися такий захід. А шкода. Впевнена, якби люди знали, неодмінно прийшли б подивитися та повболівати за ту чи ту команду. Вони ще раз пересвідчилися б, що здоровий креативний відпочинок приносить значно більше користі за алкогольні гульбища. Тут вам і фізичний розвиток, і духовний. А скільки позитивних емоцій!..

    Чого-чого, а емоцій того дня у спортзалі справді вистачало. Незважаючи на заяви учасників турніру, що приїхали вони, мовляв, пограти, обмінятися досвідом, побачити свої сильні й слабкі сторони, програвати, тим не менше, нікому не хотілося. Кожна вправна закрутка м'яча віталася бурхливими оплесками, кожна невдача супроводжувалася зойком розчарування.

    За всіма іграми з неприхованою цікавістю спостерігав і представник спонсорів турніру, член партії Зелених Ігор Шевченко та його побратими по партії. Вони проявили себе справжніми фанатами спорту в цілому та волейболу зокрема. На наше запитання, чому партія Зелених вирішила спонсорувати проведення цього турніру, Ігор Шевченко, не замислюючись, відповів:

    – У суспільстві побутує думка, що “зелені” виступають лише за здорову екологію – пташки, квіточки тощо. Але ж це не так. Ми – за здоров'я у глобальному значенні цього слова. Флора, фауна, економіка, політика, різноманітні соціальні процеси... Одним словом, територія наших інтересів – все те, до чого люди прикладають руки та самі люди. Покращення їхнього фізичного здоров'я, підвищення рівня культури, освіти, соціальних стандартів – ми по можливості діємо на всіх напрямках.

    Запеклі протистояння точилися на спортивному майданчику понад сім годин. Одначе, як і належить, переможець був лишень один. Кубок за перше місце поїхав до Канева. Його у важкій і, що дуже приємно, чесній боротьбі виборола старша група канівського відділення спортшколи “Спартак”. Дівчата не приховували своєї радості. Їхній тренер – Наталя Кузнєцова висловила подяку партії Зелених за підтримку такого турніру. Побажала, аби він був не останній та проходив хоча б у два, а ще краще у три дні. Позаяк, спортсменкам дуже важко витримати декілька ігор протягом одного дня.

    На провокативне запитання, чи робить вона щось для підтримки нашої планети в чистоті, пані Наталя, не знітившись відповіла:

    – Під час відпочинку на природі ми з чоловіком завжди залишаємо після себе прибрану територію. Прибираємо, буває, за іншими відпочивальниками. Привчаємо до охайності і своїх дітей. Це небагато, але, якби таку крихту чинив кожен, переконана, ми мали б значно менше проблем, пов'язаних із екологією.

    Дівчата з команд, яким не вдалося дістати на турнірі першого місця, теж особливо не тужили. Як сказала капітан столичної команди “Кураж” Вероніка Маковенко, для них наразі цікаво просто грати:

    – У нас нова команда, зібрана тільки в цьому році. Турніри на кшталт сьогоднішнього для нас представляють великий інтерес, бо тільки у грі можна як слід побачити сильні та слабкі сторони команди. Зрозуміти, що саме в командній роботі потрібно вдосконалюватися. А перемоги... Вони ще попереду.

    Підсумовував свято спорту представник ПЗУ Ігор Шевченко. Він поздоровив учасників із новорічними святами, привітав переможців зі здобутим трофеєм та прекрасною грою. Не втримавшись, зізнався, що вболівав за команду “Легіон” і висловив впевненість у перемозі обухівських дівчат на наступному турнірі.

    – А наступний турнір, – наголосив пан Ігор, – обов'язково відбудеться. Сподіваємося, його проведення стане нашою доброю традицією.

    І важко не погодитися з учасниками турніру – активний здоровий відпочинок завжди кращий за нікчемне наркотично-горільчано-никотинне існування.

     

    Геннадій ГОРОВИЙ

    член НСПУ, м. Обухів