Ананіч Валерія

«Почуття поваги до оточуючих сформувалося ще в стінах університету»

Чимало колишніх студентів Університету «Україна» залишаються тут працювати. Серед таких – Валерія Ананіч. Протягом навчання в університеті дівчина активно займалася спортом, працювала у спортклубі, брала участь в організації та проведенні Всеукраїнських спортивних ігор серед студентів-інвалідів. На 2-му курсі Лєра здійснила сходження на Говерлу. Потім стала півфіналісткою Фестивалю творчості „Сяйво надій” у номінації „Декоративно прикладне мистецтво”. А на 4-му курсі – півфіналісткою в номінації „Фото”, а вже на 5-му курсі, працюючи цілий рік над своїми роботами, перемогла у фіналі. Своїми роздумами про життя-буття Валерія Ананіч поділилася з Інтернет-виданням «Трибуна України».

Про вибір професії та навчання в «Україні»

Почалось все ще в одинадцятому класі… Вже на порозі були випускні шкільні іспити та вибір професії. Оскільки навчалась я в медичному ліцеї, і все життя мріяла бути лікарем (ще й займалася спортом), вибір спеціальності був беззаперечним – це повинна бути «медично-спортивна орієнтація». Залишалось зовсім трохи – обрати вуз. Так сталося, що до нашої школи завітали представники Університету «Україна», вони зацікавили мене своїми розповідями про цей ВНЗ. Так я і опинилась в нашому славному навчальному закладі.

Потрапивши до стін університету, я опинилася в «новому світі», повноцінною частинкою якого повинна була стати. В перші дні навчання обирали старосту та профорга. Не пам’ятаю вже чому, але мене обрали старостою… Першу сесію я здала на «відмінно». У студентському середовищі побутує вислів, мовляв, як зарекомендуєш себе в перший рік навчання, так і провчишся до випуску, тобто, п’ятірки я була вимушена отримувати до випускного. Я ж була ще й прикладом для своєї групи! Брала участь у багатьох заходах та спортивних змаганнях, творчих конкурсах. На 4-ому курсі отримала президентську стипендію. А мою группу всі вважали найдружнішою і найзлагоднішою у всьому університеті – вважаю, що це і моя заслуга.

Згадую, що в роки мого студентства розповсюдженою була така приказка: «Ти сказав – я повірила, ти повторив – я засумнівалася, ти почав наполягати, і я зрозуміла, що ти брешеш». Ми ревно ставилися як до слова, так і до самого поняття – «повага»: до університету, до викладачів, до студентів. Це почуття поваги до оточуючих мене людей я сформувала ще в стінах рідного університету.

Про особисте

Ближче до 5-ого курсу мій одногрупник Василь Ткачук (із ним ми зустрічались ще з 1 курсу) зробив пропозицію руки та серця в телепередачі «Все для тебе». На 6-му курсі ми одружилися. На той момент ми вже працювали по спеціальності: Василь – масажистом та спортивним лікарем у фітнес-клубі, а я очолювала курси по підготовці вагітних до пологів та ранньому розвитку дітей. Після одруження ми дещо переоцінили свої фінансові можливості та взяли в кредит трикімнатну квартиру, згодом купили авто. Я, закінчивши університет, почала працювати на кафедрі фізичного виховання, згодом перевелась на рідну кафедру реабілітації. Минулого року влаштувалась у фітнес-клуб тренером тренажерного залу, нині займаю посаду старшого тренера. Життя в мене йде легко, на позитиві.

Університет «Україна» став для мене другою домівкою. З чоловіком часто подорожуємо по Європі та Україні, граємо в квести, в минулому році я стала майстром спорту міжнародного класу з пауерліфтингу. Готуюсь до чемпіонату Європи.

Про дружбу і друзів

Як би там не змінювалось суспільство, все одно протягом тисячоліть залишаються одвічні цінності, які мають велике значення для людей усіх поколінь, конфесій та культур. Однією з таких одвічних цінностей, безумовно, є дружба. Люди дуже часто вживають це слово у своїй мові, тих чи інших людей називають своїми друзями, але ж мало хто може сформулювати, що таке дружба, хто такий справжній друг, яким він має бути. На жаль, я не виняток. І мені також важко визначити, що таке дружба. Але, я вважаю, це потрібно усвідомити раз і назавжди, бо це важливо, насамперед, для самого себе. Справжній друг для мене – це, насамперед, людина, спілкування з якою не тільки дає мені задоволення, а й сприяє розвитку мене як особистості, людини. Мені здається, що, спілкуючись із друзями, люди можуть розвиватися не менше, ніж під час навчання чи читання книжок.

Поширеною є думка, що друг – це той, хто знаходиться поруч, коли в тебе є якісь проблеми, тобто «пізнається у біді». Можливо, це так. Адже людина, яка кудись зникає, коли тобі потрібна допомога чи просто підтримка, навряд чи може зватися справжнім другом. Але це не єдине і не головне. Друг – той, хто поруч, коли в тебе все гаразд. Спробую пояснити свою думку. Мені відомі випадки, коли люди спілкуються тільки тоді, коли є певні проблеми: вони використовують одне одного для того, щоб розповісти про щось погане, поскаржитися. Вони є безкоштовними психологами одне для одного, і тільки. Зі справжнім другом має бути цікаво і тоді, коли все добре, бо в таких ситуаціях ти розумієш по-справжньому, чи потрібна тобі ця людина, якщо тобі від неї нічого не треба. Виходить ось такий каламбур, але він насправді передає моє ставлення до питання дружби.

16 травня, 2010

Ігор Олександров, журналіст.

Інтернет-видання «Трибуна України» ukrtribune.org.ua