Островський Юрій

ДЦП – фатальний діагноз винесли лікарі 29 років тому новонародженому села Полянь Славутського району – Юрію Островському.

Та у відчай хлопець не впадає, а невпинно, день за днем, бореться за життя та реалізовує задумане. Полянську одинадцятирічку він закінчив лише з двома четвірками. Вступивши 2004 року до Славутського локального центру дистанційного навчання Університету «Україна» за спеціальністю «Правознавство», упорався з опануванням освітньо-кваліфікаційного рівня «молодший спеціаліст» найкраще серед колег-одногрупників. Щастю Юрія не було меж, коли з’явився новий друг – комп’ютер, подарований дружиною Президента України Катериною Ющенко – такий омріяний і, здавалося, недосяжний. Та постала інша проблема: як працювати на диво-техніці, коли ні руки, ні ноги юнака не спроможні посприяти написанню бодай кількох літер. Та бажання виявилося сильнішим за фізичні обмеження, і Юрій пристосувався працювати на клавіатурі затиснутою у зубах паличкою. Таким чином комп’ютер став єдиним зв’язком хлопця з навколишнім світом.

За словами Олени Томків, завідувача Славутського локального центру дистанційного навчання університету «Україна», «Юрій вчив нас долати труднощі, бути мужнім, любити ближнього. Він наділений усіма рисами шляхетного чоловіка».

Бажання допомогти викликає не почуття жалості, а поваги. «У світі багато сил великих, але сильніше людини немає в природі нічого», – сказав давньогрецький філософ Софокл. І ці слова, як жодні інші, характеризують саме таких людей, як Юрій Островський.

Життя – це постійне долання перешкод. На долю людини випадає стільки перешкод, скільки вона спроможна подолати, і не завжди ми знаємо, яка сила криється в кожному з нас.

Тільки в екстремальних умовах, як у ніяких інших, розкривається сутність людини, її місце і призначення на Землі.

Тож можливості людини безмежні, їх лише слід мобілізувати на досягнення поставленої мети. Ще О. Герцен свого часу писав: «Багато може воля людини, її сила могутня, їй майже немає межі». Любов до життя, цілеспрямованість і наполеглива праця допоможуть здолати всі перепони на шляху до мети.

З книги до 10-річчя Університету «Україна» «Майбутнє за нами»

Успішний, життєрадісний і… майже нерухомий

18 серпня 2017 року

Вроджена хвороба не стала вироком для Юрія Островського. Адміністратор сайту та піар-менеджер у міжнародному проекті, він їздить на матчі «Динамо», літає над Карпатами і допомагає тим, хто, маючи здоров’я, міг би допомагати йому.

Двоспальне ліжко, коло бильця ноутбук, смартфон і Біблія.

– Привіт, сідай, – запрошує мене господар, показуючи очима на низенький м’який ослінчик поряд. Таке тут сидіння для гостей: щоб господареві, коли лежить на животі, не треба було сильно задирати голову, аби побачити обличчя й очі співрозмовника. – Юрій Островський, Юра, – всміхнувся мені відкрито і позитивно-радісно, хоч кожне слово промовляв із помітною напругою.

Знайомство обійшлося без рукостискання: біда, та руки й ноги Юрія не слухаються від самого народження. Під час пологів він отримав травму, стався крововилив у мозок. Так і живе, йому 38 років, діагноз – тяжка форма ДЦП. Щоб управлятися з комп’ютером, він підборіддям оперує радіомишкою. Друкує паличкою, яку тримає в зубах.

Так-так, ми майже підійшли до головного: Юрій Островський – адміністратор сайту і піар-менеджер Рівненського відділення громадської організації ЛЖВ – людей, які живуть із ВІЛ. Його проект – із забезпечення захисту прав паліативних хворих – втілюється в Україні за кошти Євросоюзу. То в Юрія роботи вдосталь, і заробляє він достатньо: знімає в Рівному квартиру, утримує себе достойно, нерідко вирушає у мандри.

Не май сто гривень, май сто друзів!

Дзвоню у двері. Мить, і мене зустрічають відразу дві привітні хазяйки. Із кухні лоскоче нюх запах борщу. В квартирі затишно, охайно. Навіть не скажеш, що господар тут – людина, яка самостійно з ліжка не підводиться.

– Я познайомилася з Юрою, коли він цілих 10 місяців не міг отримати ані копійки пенсії, бо не був зареєстрований у Рівному, – розповідає голова громадської організації «Бриз» Алла Рабійчук. – Не все вирішується в інтернеті, потрібно було і попобігати. Юра – розумник, він дуже грамотний юрист, має диплом із відзнакою Острозької академії. Він позитивний, із ним хочеться і спілкуватися, і працювати. Він дуже самостійний: бажає і вміє жити, сам може заробляти, знає, як розпоряджатися своїм життям. Не пам’ятаю, щоби він скиглив, щоб йому бувало тяжко на душі, щоб він жалівся на болячки. Навколо нього завжди люди: збираються сусіди, друзі, разом щось знаходять в інтернеті. Всім потрібен, всім допомагає, все знає. Дивуюся, але він, такий активний, упевнений у собі, з цікавою роботою, захопленнями і власною життєвою позицією, рідні не потрібен. Вони б поклали його в селі у ліжко й утримували на пенсію інваліда. І в інтернат йому не треба: що він там робитиме?

– Я побачила Юру в перший день, коли його привезли до нашого будинку. Всю ніч тоді не спала, серце краялось. Наступного ранку прийшла і запропонувала допомогу, – пригадує сусідка Лінетта Василівна. – Це добре, що він такий оптиміст. Простий, відкритий хлопець. Дуже розумний, тільки хворий. Ми з ним тепер – великі друзі. Як не допомогти?

Усміхнена, хазяйновита і уважна, пенсіонерка щодня проводить у Юрія декілька годин: приготує, нагодує, підтримає і пожартує. Тепер вона у Юри й замість волонтерки, і замість матері.

Інвалід і сирота

Він народився на Хмельниччині в селі, а виріс у Хмельницькому. Батько в Юри був військовим. Був, бо батьків уже нема.

І тато, й мама боролися за Юру до останнього, возили лікувати в кращі клініки колишнього Радянського Союзу. Москва, Саратов, Ленінград. Півроку Юра жив у Криму, Євпаторії, в єдиному на той час спеціалізованому санаторії для реабілітації хворих на ДЦП. А зараз в Україні вже нема такого жодного. Батько служив ракетником. Наприкінці 80-х його перевели до Славути. Там на початку 90-х доводилося займатися демонтажем і утилізацією балістичних бойових ракет. Через велике опромінення стався лейкоз, із таким діагнозом довго не живуть.

Важкі часи настали для Островських. У 1998-му мама з сином переїхали в село, щоб якось виживати за рахунок господарства. Молодший брат і сестра допомагали.

Найкращі роки – студентські

– Я на той час закінчив школу, вступив до Університету «Україна» – у Славуті був локальний центр цього закладу. Та скоро перевівся до Острозької академії: чудовий виш і ближче було їздити. Вчився, як усі заочники: на час сесії знімав кімнату в Острозі. Відвозили мене до академії й додому волонтери зі студентського братства. Студентські роки, впевнено скажу, були найкращими в моєму житті, – при цих спогадах Юрині очі просто сяють. – Там дивовижне місце. Щойно минаєш прохідну, відразу потрапляєш в інший світ. Сама академічна аура підносить, хочеться дихати на повні груди. Мене сприймали не як інваліда, а тільки як колегу й особистість. І нинішню роботу отримав завдяки тому, що журналістка, ще тоді студентка, надрукувала серію статей про мене. Один із тих матеріалів потрапив у 2014 році на очі рівненської керівниці ЛЖВ Ганни Котенко. Вона запросила мене працювати у проекті й допомогла приїхати до Рівного.

У травні 2015 році в Юриної мами трапився тяжкий інсульт. Через два з половиною місяці її не стало. Фактично Юрі довелося самому піклуватися про себе: брат по півроку в морі, він ходить на торгових пароплавах. Зі старшою сестрою не склалися стосунки: вона не розуміє того, що брат-інвалід воліє жити самостійно, а не колодою лежати в ліжку й чекати, доки йому піднесуть судно.

Безмежний світ людини з обмеженими можливостями

– А я не переймаюся власними обставинами. Бачу світ, багато їжджу по роботі, мандрую, – веде далі про складові свого успіху мій співрозмовник. – Із нового року чотири рази був лише у Києві. Двічі був у відрядженнях, а двічі їздив на футбол: коли «Динамо» грало з «Манчестером» та «Челсі». Квитки «Динамо» виділяє інвалідам безкоштовно, проїзд автобусом і допомогу групі рівненських візочників забезпечувала церква «Дім Євангелія». Спорткомплекс «Олімпійський» до Євро-2012 зробили дуже класно: все пристосовано для інвалідів: і пандуси, і туалети за євростандартами.

І швець, і жнець, і на дуді грець

Як юристові працюється адміністратором і піар-менеджером? Я запитав про це, і сам злякався: а раптом це засмутить Юрія чи буде надто вже зненацька? Та де там!

– Склалося! – невимушено відказує він. – Насправді в Україні професіоналів у піарі окремо не готують. Навіть у державному реєстрі спеціальностей професії піарщика нема. Але не боги ліплять горщики: щоб описувати діяльність нашого проекту на сайті, у пресі й соцмережах, найголовніше, що потрібно, це бути зацікавленим самому в тому, що ми робимо. Набратися впевненості допомогли й тренінги, які організовує проект. Тепер і я вже виступаю тренером, навчаю, а не вчуся. Паліативної медицини як спеціалізованої галузі в нас майже не існує. Але люди дуже часто потребують її. Численними хворими на рак, яких виписують із клінік у останній стадії як безнадійних, опікується переважно рідня. А як – це вже питання їхнє. Але за Конституцією і Конвенцією ООН, яку наша держава підписала, в людини, навіть якщо жити їй лишився один день, залишається право на достойне життя, а отже, й на життя без болю, а також на відповідний догляд. Поволі в Україні справа налагоджується: з’явилися хоспіси, подекуди – і виїзні бригади медиків, що забезпечують знеболення. Отримати препарати стало легше: якщо потрібно, то й у таблетках, а не тільки в ампулах. Максимальні дози знеболювального також відмінили: тепер їх можна збільшувати, аж доки не відпустить біль. Ці зрушення у країні відбулися і завдяки роботі нашого проекту: ми докричалися до медиків і законодавців. Тепер добиваємося, щоби сертифікували дитячі спеціальні форми ліків для знеболення. Уявляєте: у ХХІ столітті в цілій країні не знайти знеболювального у вигляді сиропу, льодяника або цукерки. Скрізь у Європі є, а в нас немає!

Та Юрій не лише піарщик і адміністратор сайту, а ще й перекладач: бере англійські матеріали з медицини й відразу адаптує ці статті до українських реалій і розуміння. При цьому Юра не гордиться своїми вміннями як чимось особливим, а навпаки, скромно вважає, що лише так і потрібно працювати. Така вже в нього вдача.

– Мене у школі намагалися тягнути на «золоту» медаль, – каже він. – То я навмисно здав два іспити не на «відмінно», а на «добре». Не треба хизуватися, потрібно знати.

У житті Юрія Островського завжди траплялись благородні люди, що простягали йому руку допомоги. Тепер він мріє при громадській спілці «Бриз» відкрити юридичну клініку і допомагати тяжкохворим відстоювати свої права в суспільстві. Юру навіть не спиняє, що для такої справи потрібні кошти:

– Знайдуться, от побачите! Коли віриш, що задумане здійсниться, то працювати легко. Відпочивати також треба.

У мене вихідні в суботу і неділю. Дивлюся кіно; слухаю різноманітну музику: від класики до репу; ходжу на «Верес» на футбол; відпочиваю на природі. У Карпатах піднімався з інструктором у гори на аерошуті. Ці враження не можна передати: внизу летять карпатські полонини, мов стрічка – річка Прут. За ці хвилини розумієш, що наш світ величний і чудовий. Буваю в театрі: у Рівненському драматичному і Львівському імені Заньковецької в рамках проекту із захисту прав паліативних хворих ми організовували показ вистави «Рожева пані». Головну роль зіграла Ірма Вітовська, музику написав Святослав Вакарчук. То був фурор. Вистава йшла як благодійна, і ми зібрали дуже серйозні кошти, купили засоби для гігієни й передали у Рівненський онкодиспансер. Життя цікаве, то не варто себе обкрадати, обмежуватися лише роботою. Але найважливіше – залишатися людиною, як би в тебе обставини не складалися. «Ти знаєш, що ти – людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, Мука твоя – єдина, Очі твої – одні», – прочитав я колись у Василя Симоненка. Слова запали в душу, і з того часу я живу за цим оптимістичним принципом.

Юрій Островський: «Все дуже банально. Кажу: хочеш заміж? – Хочу. – Пішли»

Сьогодні вся увага ЗМІ та і просто рівнян прикута до непересічної події – весілля двох незламних людей. Інвалідність І групи не стала на заваді щастю та самореалізації двох людей – Юрія Островського та Уляни Унгурянової.

Юрій – рівнянин, із народження він має тяжку форму ДЦП, як наслідок руки та ноги його не слухаються. Попри це він здобув вищу освіту в Острозькій академії, за фахом чоловік – юрист. Йому 38 років і він адміністратор сайту та піар-менеджер у міжнародному проекті.

З коханою Юрій познайомився в Інтернеті. Дівчина з Кривого Рогу. Спілкувалися молоді люди віртуально близько року. А тоді Уляна переїхала до Юрія. За півроку спільного життя пара вирішила одружитися.

«Все дуже банально. Кажу: хочеш заміж? – Хочу. – Пішли», – розповідає наречений.

І вже сьогодні молодята схвильовані та щасливі стали офіційно – чоловіком та дружиною.

Уляна у білій весільній сукні та вельоні, Юрій у вишиванці, обоє на інвалідних візках виконали свій перший танок молодят.

Обоє, ледь стримуючи сльози, заприсягнулися бути вірними та підтримувати один одного в будь-якій ситуації.

«Я счастлива. Тем более, что я очень отчаялась, что кому то буду нужна», – зізнається Уляна, тепер уже Островська.

А ще молода рівненська родина сподіваються, що міська влада запропонує маленьку кімнатку у гуртожитку. Нині вони проживають в орендованій квартирі і мріють про власний родинний затишний куточок.

Надія Литвинюк