Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+38-067-406-53-92
Приймальна комісія
відділ оргроботи
+38-067-503-64-52
+38-067-328-28-22
Viber відділу обліку
+38-067-500-68-36
+38-067-242-71-34
Київ, вул. Львівська, 23 office@uu.ua

Ворона Олександр Васильович

Ворона  Олександр Васильович

ПРОФЕСОР КАФЕДРИ ДИЗАЙНУ УНІВЕРСИТЕТУ «УКРАЇНА» Олександр ВОРОНА: «Творити та іти вперед…»

 

Зустрілися ми з Олександром Васильовичем Вороною холодного, але сонячного зимового дня в його «творчій кухні». У майстерні він проводить більшу частину свого вільного часу, не шкодуючи ні сил, ні сну, а все пишучи картини, творячи дива. Я мала велику честь познайомитися не тільки з його героїчним минулим, а ще й милуватися неперевершеними шедеврами його багатолітньої праці. Працював Олександр Васильович у різних жанрах: живопис, монументальне мистецтво (мозаїки, вітражі), плакати. Але найбільше полюбляє писати пейзажі, їх у нього безліч.

Зайшовши до майстерні, я спочатку навіть розмову розпочати не могла, – перехопило подих від такої кількості картин: різна тематика, різна техніка виконання. І як тільки можна встигнути так багато? Де можна взяти стільки натхнення? Як так точно можна передати мальовничі пейзажі Криму, бо саме йому присвячена більша частина картин? Як воно – пережити війну, бути пораненим та не зупинитися і творити далі?..

Олександре Васильовичу, розкажіть будь-ласка, що надихало та надихає Вас на нові творчі здобутки?

На початку свого творчого шляху я намагався якомога краще перемальовувати з книжок. Виробляв техніку. А мій дядько Іван дуже полюбляв малювати архітектурні споруди. Мені це дуже подобалося. Особливо коли він під лінійку, кольоровими олівцями розмальовував тонкі лінії забудов. Кольорова гама – це дійсно захоплювало. Захотілося й собі так довершено малювати.

Також вразив мене Художній музей імені І. Бродського у місті Бердянськ, якому Ісаак Бродський подарував величезну колекцію своїх картин та картин своїх студентів. Вони так майстерно зображали шхуни та море, що я, не задумуючись, пішов до Палацу піонерів у гурток малювання. Аж настільки мене вразило те, як виразно студенти передавали на папері кожну хвилю, кожен подих вітру, кожен гвинтик на судні.

Зараз найчастіше малюю на своїй «фазенді» в райцентрі Шишаки Полтавської області, яку ми з родиною купили в 1988 році. Там чудова природа, неподалік раніше було озеро, хоч зараз це вже більше на болото схоже. Дружина вирощує дуже багато квітів. Тож матеріалів для пейзажів більше ніж достатньо.

Чудова природа, але, на жаль, люди нещирі. Постійна заздрість, недоброзичливість, непривітність – неприємно дивують. Але це вже справа кожного.

Помітила, що в багатьох картинах є щось спільне. Це якесь улюблене місце чи, можливо, місто України?

Так, це – Гурзуф. Перед тим, як почати працювати на кафедрі дизайну в Університеті «Україна», я викладав в Академії образотворчих мистецтв та архітектури в місті Києві майже 25 років. Саме в період роботи в Академії я почав їздити до Криму. Тоді при Профспілці художників були будинки творчості в містах Паланга (Литва), Дзинтарі (Латвія) та Гурзуф (Крим, Україна). І в Гурзуфі постійно збиралося багато живописних груп. Десь 4 чи 5 разів я їздив разом із ними. Багато моїх картин присвячено цьому місту, серед них «Тиша на морі», «Вуличка Гурзуфа», «Осінні виноградники». Там море й гори – нічого зайвого. Вийдеш рано-вранці, ще до сходу сонця, а на морі – тиша і спокій; сонце встає та розливається по всьому небу кольоровими барвами. Просто сідай, бери пензля до рук і твори.

Взагалі, все моє життя пов’язано із Кримом: до війни моя тітка там жила, народився я в Скадовську, в перший клас пішов в Асканії-Новій, жили з сім’єю в Бердянську. Саме в Бердянську мене й застала війна, коли я навчався у 9 класі школи й займався в художній студії. Був поранений під Севастополем, потім три місяці лікувався у госпіталі. Багато і приємних спогадів, і трагічних, але всі вони так чи інакше пов’язані з Кримом.

На стінах майстерні помітила роботи Вашої доньки – Ольги. Чи допомагаєте їй мудрими порадами?

Так, інколи ми з Ольгою працюємо разом. Вона вже розвинена творча особистість, і сама знає, як та в якому руслі їй працювати. Але все ж таки інколи звертається й за моєю допомогою. Як бачите, вона пише не тільки картини, а й виконує малюнки на інших предметах (скляних вазах, тарілках), створює цілі композиції.

Хто був Вашим учителем? Чиї «науки» запам’яталися на все життя?

Моїм першим професійним учителем був Яків Соломонович Хаст. Це був знаний художник у Бердянську. Хоча відомим він став тільки в Парижі, бо виставляв свої роботи в паризьких салонах. Він навчав мене премудростям майстерності художника. Коли ми з ним познайомились ближче та я став бувати в нього вдома, зрозумів, що ми всі ці роки були майже сусідами. Мені завжди було цікаво, чому в нього немає коханої жінки. Адже творчим людям як нікому потрібна підтримка.

Історія виявилася дуже зворушливою. Під час громадянської війни 1917-1922 р.р. його наречена їхала з Парижа додому й біля міста Ростова пропала безвісти. З тих пір Яків Соломонович був самотній. Коли почалася друга світова війна, він евакуювався останнім, ніяк не хотів їхати, все сумнівався. Наче відчував, що щось буде не так. І, на жаль, картини його десь зникли. Після війни ми з ним постійно листувалися, надсилали одне одному вітальні листівки (які я передав Бердянському музею). Яків Соломонович покладав на мене великі надії. Після війни я вирішив відвідати брата на Уралі та заїхати до мого вчителя в Уфу. Але Яків Соломонович Хаст помер, так і не дочекавшись мене…

- Чи багато серед Ваших учнів, студентів Університету «Україна», обдарованих особистостей, як кажуть, талантів від Бога?

Всі люди – талановиті, кожен по-своєму, правда. Діти, які приходять навчатися до нас в університет, а саме на кафедру дизайну, – вже особливі та з родзинкою. Ми, викладачі, тільки допомагаємо їм розвинути свої вміння та вдосконалити майстерність. Творчі надбання в них, здебільшого, вже є. Хай вони не зовсім правильно оформлені, не витримана композиція, але це їхній стиль, їхня особливість, їхній талант від Бога.

Поспілкувавшись із Олександром Васильовичем, я зрозуміла, що варто більше уваги приділяти виставкам картин, цікавитися живописом, пейзажами. Це піднімає над проблемами буденності, допомагає зосередитися на ціннісних, духовних речах. Людина, з якою я спілкувалася, пройшла тяжкі роки війни, голоду, але не покинула справу свого життя, а продовжувала творити, творити шедеври. А скільки зараз людей опускають руки й кажуть, що все закінчилось і жити далі немає сенсу. Олександр Васильович Ворона – це яскравий приклад людини, яка не знає, що таке втома та відпочинок. Його картини не злічити, і в свої 87 років навіть не думає зупинятися на досягнутому. Професор кафедри дизайну Університету «Україна» планує цього року надрукувати свої спогади-мемуари, які він старанно виводить креслярським шрифтом на папері. Тож чекаймо відкриття всіх таємниць у творчому доробку митця.

 

Довідка

Ворона Олександр Васильович народився 25 травня 1925 року в місті Скадовськ, у селянській родині. Навчання художньому мистецтву розпочалося в м. Бердянськ, де він пройшов школу майстерності обдарованого художника Я. Хаста.

1943 року був призваний до Червоної армії. Потрапив у кулеметну роту 84-го гвардійського стрілецького полку 33-ї гвардійської дивізії 2-ї гвардійської армії Четвертого Українського фронту. Учасник бойових дій.

Здобував освіту у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. 1954 року закінчив Харківський художній інститут. У 1969 році його призначено Головним художником Художнього фонду України, а також присуджено звання заслуженого діяча мистецтв України. Член Спілки художників УРСР та СРСР.

Окрім пейзажів та жанрових полотен, художником створено багато широко відомих плакатів, які привертають увагу не тільки розмаїттям тематики, а й високою індивідуальністю: «Красиво, быстро, прочно строй», «Лиха беда – начало», «Уберем вовремя», «С каждым днем все радостнее жить», «Прокляття вбивцям», «Ми цій пам'яті вірні», «Обережно – сталінізм». Ним створено також мозаїки-фрески: «Наука», «Революція», «Перемога», «Праця»; вітражі «Перемога» в Національному музеї історії України, «Південний Буг» тощо.

Маріанна Пещанська,

студентський Медіа-центр Університету «Україна»

 

Нещодавно виповнилося 90 років художнику-плакатисту, графіку, завідувачу кафедри дизайну Інженерно-технологічного інституту Університету "Україна" Олександру Васильовичу ВОРОНІ.

Олександр Васильович, крім усього іншого, - автор широковідомих плакатів та афіш до кінофільмів. А тепер він ділиться своїм досвідом зі студентами Університету "Україна".

Вийшов в ефір черговий випуск програми "Арт-Клуб" на телеканалі "Культура", гостем якого став Олександр ВОРОНА:

 

«НА ВІЙНІ ДОЛЯ ДО МЕНЕ БУЛА ПРИХИЛЬНОЮ…»

 

7 травня, 2011

Ігор ОЛЕКСАНДРОВ, журналіст

 

У День Перемоги ми славимо подвиг нашого народу, співаємо гімн безприкладному героїзму, хоробрості, безстрашності, самовідданості радянських людей. Як би не змінювалися оцінки нашого минулого, але 9 Травня навічно вписане в історію. Серед тих, хто боровся за Перемогу на фронті – Олександр Васильович ВОРОНА, який нині працює професором кафедри дизайну Університету «Україна». Сьогодні пропонуємо увазі читачів Інтернет-видання «Трибуна України» його воєнні спогади.

Початок війни застав мене, 16-річного хлопця, у Бердянську, де я навчався у 9 класі й захоплено займався живописом у художній студії. Батька і старшого брата одразу мобілізували, а я залишився з мамою і малою сестрою за старшого. Почалася довга, стражденна боротьба за виживання в умовах війни.

У 1943 році мене призвали до Червоної армії. Потрапив у кулеметну роту 84-го гвардійського стрілецького полку 33-ї гвардійської дивізії 2-ї гвардійської армії Четвертого Українського фронту. Війська фронту взимку 1943-1944 рр. займали оборону на лівому березі Дніпра і стримували спроби ворога прорвати «коридор» у Крим, щоб забезпечити вихід заблокованим значним силам німецьких військ.

На нашій ділянці оборони німці намагалися прорватися і постійно тримали нас у напрузі мінометно-артилерійськими обстрілами, авіанальотами, снайперським полюванням. Німецький снайпер і мене «піймав на мушку». Коли він вистрілив, я, падаючи, подумав, що поповнив його список убитих. На щастя, розривна куля, що потрапила у моє праве плече, лише розірвала шинель, ватник, гімнастерку і злегка пошкодила плече.

Загалом у фронтових буднях бувало всяке – і трагічне, і комічне. Закарбувався в пам’яті випадок, коли німці напали на наш караул на Дніпрі – під час бою один із наших солдатів запанікував і був розстріляний своїми ж… Згадується, як наш винахідливий старшина примудрився на фронті гнати самогон, бо «сировини» в навколишніх селах вистачало… Неочікуваним був візит моєї мами на передову. Вона пішки прийшла зі Скадовська на фронт по непролазній грязюці, у постолах із необробленої шкіри, які розкисли і ледь не розлізлися. Принесла скромні гостинці й була щаслива, що побачила нас живими, здоровими…

Наша дивізія давно не перебувала в резерві, тому в усьому мала «недокомплект». Сутужно було і з харчами. Доводилося користуватися збіжжям, що залишилося у відселених хатах понад Дніпром.

Стояння на Дніпрі закінчилося в лютому 1944 року. Нашу дивізію перекинули на Сиваш – на визволення Криму. На шляху до Криму 23 лютого 1944 року заночували в Асканії Новій, у школі. Випивши фронтові сто грамів, я згадав, як тут у 1932 році пішов у перший клас…

Важким був марш із 32-ма кілограмами станини «Максима» на плечах, 500 патронами, «трьохлінійкою» та іншими солдатськими речами. Місили багнюку по 20 годин на добу – зима 1944 року на півдні була дуже теплою. Крім того, доводилось виручати автомашини, які загрузали по самі осі: прокопували траншеї до сухого ґрунту, гуртом підпирали «студебекери», щоб вони виїхати з багнюки…

Коли дісталися берега Сивашу, зарилися в землю, і тут природа зробила несподіваний «сюрприз»: налетів страшний буревій зі снігом, який тривав кілька діб. Наші тимчасові схованки (яма, закрита плащ-палаткою) за кілька хвилин засипало снігом. Рятувалися, хто як міг. Поблизу було всього три хати. Одну ніч я перебув у корівнику, куди набилося стільки солдатів, що можна було лише стояти. Другу ніч також простояв – в іншому якомусь приміщенні. Буревій мав таку силу, що кого заставав у дорозі, ті замерзали. На третій ранок засяяло сонце, загриміли гармати, почалася артпідготовка, почалося визволення Криму.

Спротив німців тривав недовго, але був запеклим, особливо на Перекопі. Наших танків підбили чимало… Після прориву оборони кожній частині призначили напрямок наступу, і знову почалися довготривалі 20-годинні марші услід за відступаючим ворогом. У німців була тактика: якщо вони не встигають відступити, то дають короткий бій, сідають на автомашини і швидко відриваються від нас, піхоти…

А надворі настала кримська весна і спека. Увесь шлях, де проходили наші підрозділи, був усіяний касками, протигазами, ватниками – було спекотно й важко. Слідом ішли трофейні команди, які все це підбирали. Бувало, щоб наздогнати «моторизованих» німців, нашу піхоту вантажили на «студебекери» й «підкидали» кілометрів на 60-70. Потім машини поверталися за іншою партією солдат.

Важкі переходи вкрай виснажували. Піхота, де могла, добувала коней. Мені теж дістався «Росінант», який ледве переставляв ноги, але ж їхати все ж таки краще, ніж іти. На двогодинному привалі я, намотавши на долоню повід мого коня, міцно заснув, а коли прокинувся, його й сліду не стало… Наздогнали ми німців аж під Севастополем. Наша дивізія вийшла в район Мекензієвих гір, на північні бухти. У Севастополі було, де оборонятися. Там залишилися укріплення оборони 1941-1942 рр., та й своїх німці набудували досить. Отож із 17 квітня по 6 травня точилася позиційна боротьба за кожен дот, траншею чи балку.

Одного разу під вечір на ділянці нашого батальйону артилеристи почали вибивати німців із висоти навпроти. Увечері повідомили, що потрібно супроводжувати розвідників, і я пішов з ними добровільно. Озброїлися автоматами, взяли по два диски до них, по дві гранати. Спустилися у глибоку балку, пройшли повз якісь будівлі й вийшли на схил над іншою балкою, де щось горіло. Ми спостерігали, як розвідники, полежавши якийсь час, повернули назад. Зрозуміло, ми пішли за ними, адже мали їх супроводжувати.

Назавтра знову прийшов наказ від комбата: розвідка не дала результатів і треба знову все повторити. Я знову добровільно пішов із розвідниками. Так само екіпірувалися і вирушили до тієї зловісної глибоченної балки, що поросла колючими кущами. Це було вдень. Сонце освітлювало нас з боку німецької висоти. І, хоч як стрімко ми збігли униз, німці нас засікли, і кулеметна черга прочесала землю у мене під ногами. Ми встигли забігти в будинок без вікон і дверей та даху над головою, повний якоїсь німецької літератури. Нас захищали стіни від відкритого ворогом шаленого мінометного вогню, що тривав більше години, доки не стемнішало. Від такого грому страшенно боліла голова, але, слава Богу, жодна міна не влетіла через зруйнований дах.

Коли зовсім стемніло, ми пройшли усе поселення. Заходили до будинків. В одному з них у підвалі знаходились наші тяжко поранені бійці. Ми їх заспокоїли, що через декілька годин вони будуть евакуйовані. Повернувшись у частину, доповіли комбату про результати розвідки, і до ранку наш батальйон зайняв позицію над балкою – у німців під носом…

9 травня, третій день штурму, третій світанок. Він і схожий на минулі два дні, й відрізняється від них. Тепер уже Севастополь не за горами, а зовсім поруч, його відділяє від нас тільки Північна бухта.

Ледве розвиднілось, трохи розсіявся ранковий туман і ми знову вступили в бій. Північна бухта вкрилася чорними цяточками – бійці переправлялися на плотах, човнах, діжках із-під пального. Під прикриттям артилерійського вогню висаджувалися на протилежний берег штурмові групи. Зайняли Корабельну сторону й успішно просувалися до центру міста. У перший день штурму мене поранили. Три місяці лікувався у госпіталі. Півроку рахувався інвалідом війни…

А далі знову була армія. Включили до маршової роти, яку мали відправити на фронт 15 травня 1945 року. На щастя, за тиждень до тієї дати війна закінчилася. Отож, доля до мене таки була прихильною…

 

Інтернет-видання «Трибуна України»

http://ukrtribune.org.ua/