Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+38-067-406-53-92
Приймальна комісія
відділ оргроботи
+38-067-503-64-52
+38-067-328-28-22
Viber відділу обліку
+38-067-500-68-36
+38-067-242-71-34
Київ, вул. Львівська, 23 office@uu.ua

Поздняков Єгор

Поздняков Єгор

9 сходинок Єгора Позднякова

 

Я дуже часто бачу жінку, яка супроводжує свого сина на інвалідному візку: вони приїжджають в інститут, де я працюю, майже кожного дня. І кожного разу, коли я їх бачу, в мені піднімається хвиля тепла. Чужих тобі людей хочеться прикрити своїми руками, захистити від знегод

Цей хлопець – такий, як усі, зі своїми перевагами і недоліками, досягненнями і невирішеними поки що проблемами. Він навчається на 5 курсі Мелітопольського інституту екології та соціальних технологій (МІЕСТ) Університету «Україна», освоюючи професію інженера-системотехніка. Але паралельно з цим він освоює ще складнішу науку - виживання. Щодня, кожну годину, і заняття по цій «дисципліні» йдуть практично без перерви.

Єгор Поздняков – інвалід 1-ої групи, людина на візку. Таких у Мелітополі майже 500 чоловік. Але, не дивлячись ні на що, він живе яскравим, повноцінним життям, якому інша пересічна людина може позаздрити.

 

Одна душа на двох

Лауреат багатьох конкурсів і фестивалів серед людей із обмеженими фізичними можливостями, Єгор привозить додому кубки, дипломи і медалі. Декілька років поспіль він брав участь у всеукраїнському фестивалі студентів із особливими потребами «Сяйво надій», де він представляв свої декоративні вироби, і навіть став призером фінального туру. В Києві Єгор «своя людина».

У рідному ВНЗ Єгора цінують і поважають за талант, працьовитість і неординарність. Якщо потрібно виставити студентські роботи або твори хлопців-інвалідів – його витвори на першому плані.

З дитячих років хлопчик захоплювався ручною роботою – малюванням, ліпленням, розписом по дереву, виготовленням виробів у техніці пап'є-маше і навіть вишивкою! Звідки такі таланти? Відповідь дуже проста: від батьків. Тато - творча людина, інженер-технолог. Про таких говорять: «золоті руки і світла голова». Микола Олександрович дуже цінується у своєму професійному середовищі, але він «спец» по металу. А ось мама має справу із зовсім іншим матеріалом – тканиною і нитками. Вона - найталановитіша вишивальниця. Зараз Світлана Володимирівна працює над роботою, яка, навіть не закінчена, приголомшує своєю ефектністю й емоційністю. Це картина-ікона, що відображає Діву Марію з Немовлям. Робота унікальна: хрестики настільки малі, що вишивати доводиться із застосуванням лупи.

Саме від матері Єгор узяв основні якості, необхідні художникові-творцеві: посидючість, любов до праці, педантичність, прагнення довести почату роботу до кінця. Як і його мати, в кожну він вкладає частинку душі. Від батька перейняв креативність. Так, як і наставників, процес творчості захоплює його більше, ніж результат. Посіяні батьками зерна дали свої сходи. Світлана Володимирівна говорить про сина: «У нас одна душа на двох». Такий сильний між ними духовний зв'язок!

 

Рука майстра

А зараз Єгор захоплюється комп'ютерною графікою, дизайном і фотомонтажем. І тут також відчувається рука майстра. «Роботи Єгора, не дивлячись на те, що є студентськими, виглядають професійно», - відзначає його викладач Олександр Брянцев.

Дуже відкрита і щира людина, Єгор невимушено веде розмову. На питання: «Як тобі вчиться?» відповідає: «Легко».

- У нас в інституті хороша атмосфера, всі до мене добре ставляться, одногрупники допомагають підняти і спустити візок. Ніякого дискомфорту я не відчуваю. Якби було не так, я там довго не затримався б, - говорить Єгор і продовжує: - Інститут мені дав базу, навчив шукати потрібну мені інформацію, працювати самостійно. Тепер я багато що можу робити сам. Вчитися стало легко ще в тому плані, що не потрібно щодня їздити в інститут: можна спілкуватися дистанційно. Виконав завдання – відіслав викладачеві, він тут же висилає свій коментар.

 

Асфальт проти них

Пересування Єгора – окрема історія. Світлана Володимирівна з гіркотою розповідає про те, як тяжко було вчити сина всі ці 5 років.

- Хоча ми і живемо на 1-му поверсі, навіть 9 сходинок, що ведуть до дверей під'їзду, подолати важко. Якщо нікого не немає вдома, я виходжу на вулицю і зву перших людей, що трапилися, допомогти мені спустити сина у двір. Я викликаю таксі, ми розбираємо інвалідний візок, переносимо хлопчика в салон, приїжджаємо – збираємо коляску, усаджуємо Єгора на місце. Потім я повертаюся додому, а після закінчення занять знов приїжджаю, забираю сина. І все повторюється спочатку: таксі, розбирання і збирання візка, пересаджування.

Окрім незручностей важко фінансово. Така поїздка обходиться як мінімум 25 гривень туди і назад. Син вчиться безкоштовно (оплачує навчання в інституті обласний фонд інвалідів, - авт.), але, якщо порахувати, скільки грошей ми витрачаємо на поїздку, то вийде, що навчання нам обходиться дорожче за платне навчання! Та і щодня на заняття не наїздишся - просто немає таких матеріальних можливостей, - засмучується мати інваліда.

Проблем у сім'ї, де виховується дитина-інвалід, а тим більше візочник, предостатньо. Навіть асфальт на тротуарах проти них. Інвалід зайвий стрес отримує, супроводжуюча його особа нервує і деколи величезні фізичні зусилля докладає, щоб вирулити, та й візок на таких дорогах швидко зношується.

Про трудову діяльність, навіть після здобуття вищої освіти, Єгору і його мамі тільки мріяти доводиться. По-перше, як і раніше гострою залишається все та ж проблема із транспортом, по-друге, хлопцю необхідний постійний відпочинок, по-третє. «Хто ж мене візьме?..» - ставить риторичне питання без п'яти хвилин фахівець в галузі комп'ютерних технологій. Без усіляких сумнівів, розумного, грамотного, освіченого хлопця рано чи пізно помітять і запросять на гідну й цікаву роботу.

 

На приколі

У МІЕСТі Університету «Україна», де навчається Єгор Поздняков і ще десятки інвалідів (ВНЗ спеціалізується на навчанні людей із особливими потребами), про проблему з транспортом знають і вирішувати не відмовляються. Навіть багато що зробили в цьому плані, але без підтримки міської влади всі зусилля виявляються марними.

У розпорядженні Учбово-професійного центру реабілітації інвалідів при МІЕСТі є спеціально призначений для перевезення інвалідів мікроавтобус. Але вже два роки він «стоїть на приколі». На моє питання: «Чому?» - директор центру Анатолій Савьолов (перше фото ліворуч) і ректор інституту Володимир Брустінов (друге фото ліворуч) в один голос кажуть: все впирається у фінанси, але ні інститут, ні вже тим більше центр реабілітації, потягнути утримання мікроавтобуса не в змозі.

- До нас приходив водій влаштовуватися на роботу - возити інвалідів, але зарплата його не влаштувала, він розвернувся і пішов... Щоб запустити автобус, потрібно 35 тис. грн. А де їх узяти? Ми зверталися у виконком, там говорять: «Немає грошей», - з болем говорить Анатолій Борисович.

Свою точку зору на проблему висловив ректор Володимир Брустінов:

- Два роки тому, коли нам вдалося придбати автобус, спеціально обладнаний під інвалідні візки, ми цьому дуже раділи. Я думав, що автобус буде і на потреби інвалідів працювати, і по маршруту у вільний час їздити – гроші заробляти. Не вийшло: всі маршрути і так забиті. Тепер, щоб запустити його, потрібно соціальну програму в міськраді приймати, але про яку програму може зараз йтися, якщо навіть бюджет на поточний рік не прийнятий?! – Володимир Михайлович розчарований, але руки не складає, говорить, що потрібно почекати, поки ситуація у країні і в місті стабілізується.

 

Перші кроки

Сім'я Позднякових найважчі часи вже пережила, ще півроку - і навчання в інституті підійде до кінця. Але іншим інвалідам, які поповнили ряди студентів Університету «Україна» в цьому навчальному році і замовляють таксі до інституту і назад, залишається чекати і сподіватися. Щастя, що мікроавтобус підтримують у хорошому технічному стані. І ставлення до інвалідів у наший країні теж змінюється на краще.

З 2006 року в Мелітополі діє програма, що фінансує побудову пандусів (під'їзних шляхів) до медичних, учбових, соціальних установ, адміністративних будівель і житлових будинків.

100% інвалідів, які потребують візків, забезпечено технічними засобами реабілітації (так називаються інвалідні візки). За інформацією заступника начальника управління праці, соціального захисту і житлових субсидій Наталії Полянської, таких у нашому місті 482 особи. Ще 245 інвалідів отримують компенсацію на транспортні витрати (в тому числі і таксі). У минулому році на ці потреби з міського бюджету було виділено 40 тис. грн. Хай це перші кроки в поліпшенні якості життя людей із обмеженими можливостями, але вони все ж таки зроблені.

 

Ірина Камінська, фото автора

Молодіжний журнал «Блоггер», №1, 2009

 

 

На фото:

1) Вишивці Єгор вчився у мами

2) Одна душа на двох

3) Студентська робота Єгора Позднякова «Ніч перед екзаменом»

Мелітопольський інститут екології та соціальних технологій