Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+38-067-406-53-92
Приймальна комісія
відділ оргроботи
+38-067-503-64-52
+38-067-328-28-22
Viber відділу обліку
+38-067-500-68-36
+38-067-242-71-34
Київ, вул. Львівська, 23 office@uu.ua

Серажим Катерина Степанівна

Серажим Катерина Степанівна

МАГІЯ СЛОВА І ОСОБИСТОСТІ КАТЕРИНИ СЕРАЖИМ

 

20 листопада 2011 року

 

В її аудиторії, послуговуючись театральною термінологією, завжди аншлаг. І не лише тому, що студенти з непідробною повагою ставляться до свого викладача. На лекціях і семінарських заняттях професора Серажим панує невимушена атмосфера творчого пошуку. І як можна бути байдужим чи прогулювати пари, коли йдеться про…магію слова, його невичерпні, хоча нерідко приховані, резерви й енергетичні можливості.

А слово ж – то головний матеріал, з яким доведеться щодня працювати майбутнім фахівцям і засобів масової інформації, і видавничої справи, яких готують в Інституті журналістики Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. І цей дивовижний «матеріал» треба не тільки досконало знати. Він мусить запасти в душу, піддаватися, як мармур чи граніт вправному скульптору, звуки – композиторові, обробці й ограненню, щоб потім реалізуватися в досконалому журналістському творі.

Відомий німецький педагог першої половини ХІХ століття А. Дистервег писав, що поганий вчитель підносить своїм учням істину в готовому вигляді, гарний – вчить її знаходити. До других, поза всяким сумнівом, належить і Катерина Степанівна Серажим. На її лекціях, практичних заняттях із нормативних дисциплін – чи то редакторський фах, чи текстознавство, чи політичний дискурс, чи літературне редагування – ви не побачите відсторонених, байдужих облич, не відчуєте тієї нерідко гнітючої тиші, яку порушує тільки голос викладача.

Катерина Степанівна володіє дивовижним хистом заряджати студентську аудиторію енергією слова, мислі, вона вміє «розворушити» кожного. Тож про пасивність слухачів і мови не може бути. Навпаки, стимулюється спільний пошук відповіді на часто складні, а то й дискусійні питання, що виносяться на заняття. Кожне з них – своєрідний майстер-клас, під час якого професор виступає більше в ролі арбітра, наставника, котрий не нав’язує студентові власної думки, а допомагає дійти до суті власним розумом.

Кажуть, педагогом, як і митцем, треба народитися. Але в цьому твердженні тільки доля правди. Без догляду, плекання закладених природою здібностей, зрештою, без повсякденного самовдосконалення навряд чи можна досягти бажаних успіхів навіть в улюбленій справі. Цю істину вкотре підтверджує життєвий, науковий, творчий шлях Катерини Степанівни.

Відомо, що вибір майбутньої професії залежить від різних обставин. Багато що закладено в генах людини. Свою роль відіграють також сімейні традиції, що передаються від покоління до покоління, оточення, в якому формуються риси характеру й уподобання особистості. Дідусь Катерини Степанівни Назар Іванович Гончаренко і батько кохалися в математиці. Могла й вона перейнятися тією точною наукою. Та магія цифр, простих і складних чисел вочевидь не захопила юну випускницю Василівської середньої школи, що на Білоцерківщині. Її над усе вабили мова, Слово, здатне не тільки бути засобом спілкування людей, а й тією незбагненною силою, що підкоряє душу, відтворює і пізнає світ у всій його величі й багатогранності. Здавалося б, різні сфери. Та допитлива студентка Філологічного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка вже на першому курсі відчула внутрішню, глибинну спорідненість мови й математики. Адже слово теж любить точність. Воно не терпить аморфності, приблизності чи двозначності в передачі думок і почуттів, у змалюванні фактів, подій, людських характерів і вчинків. Недарма відомий французький письменник, лауреат Нобелівської премії Анатоль Франс порівнював словник із космосом, розміщеним у алфавітному порядку, а його видатний співвітчизник Вольтер небезпідставно вважав, що граматика повеліває навіть царями.

Доля милосердна до тих, хто любить свою справу і прагне досконалості. Думаю, що її подарунком енергійній випускниці столичного університету Катерині Серажим стало одне з найкращих міст України – Львів із його збереженими традиціями національної культури, мови, з неповторною духовною атмосферою, європейською шляхетністю мешканців. Вісім років викладання української мови й літератури учням середньої школи у столиці Галичини не тільки збагатили Катерину Степанівну педагогічним досвідом, а й виявили в ній рідкісний талант аналітика, майбутнього вченого, що сприймає мову як живе, динамічне явище, здатне при глибокому проникненню в його сутність розкривати людям нові, не пізнані ще скарби.

І досвідчений філолог, що відшліфовував, збагачував свої знання у викладацькій роботі, Катерина Степанівна готова вже була зануритися у світ наукових досліджень, щоб відкрити з їхньою допомогою нові грані у багатющій царині мови.

Та життя, як відомо, не завжди передбачуване, трапляються іноді в ньому несподівані повороти, події, ситуації, котрі з першого погляду здаються випадковими. Та насправді, як нерідко пересвідчуєшся, за тією удаваною випадковістю приховується завуальований прояв закономірності. Замість дороги до читальних залів наукових бібліотек Львова, Києва Катерина Серажим помандрувала… за океан, на легендарний і загадковий острів Куба.

Замість помірного українського клімату – тропіки, замість карпатських смерек і київських каштанів – пальми, замість спокійного Дніпра – безмежний розбурханий океан. І переважно смагляві, з сонячною усмішкою, сповнені власної гідності, а ще відкритої сердечності й доброти люди. Попри нелегке життя і скромні статки внаслідок економічної блокади з боку великої й багатої сусідньої держави, вони не втратили життєвого оптимізму й щирості у стосунках як між собою, так і з закордонними гостями. До українців ставилися з особливою приязню, приймаючи й безплатно лікуючи сотні дітей ліквідаторів чорнобильської аварії.

Ту приязну атмосферу, дружнє ставлення до себе з боку кубинців Катерина Степанівна відчула з перших же днів перебування в далекій країні Латинської Америки. І відповідала тим же. Викладала юним кубинським школярам російську мову й літературу. Та водночас не пропускала нагоди, щоб познайомити їх із творчістю Тараса Шевченка й Лесі Українки, Михайла Коцюбинського й Олеся Гончара, Михайла Стельмаха й Ліни Костенко… Помічала, з якою цікавістю вбирають, всотують у себе ті знання її юні слухачі. Вражав патріотизм кубинців, їхнє надзвичайно шанобливе ставлення до своїх талановитих письменників, митців, діячів визвольного руху, таких, зокрема, як полум’яний борець за свободу Куби, поет, прозаїк і публіцист Хосе Марті, якого тут називали Апостолом Незалежності.

Ім’ям цієї шанованої тут людини названо Гаванський аеропорт, цитати з афористичних висловлювань легендарного Хосе нерідко можна прочитати у шкільних класах. Закарбувалося в пам’яті таке: «Батьківщині треба приносити жертви, як на вівтарі, а не тільки ждати від неї нагород, як на п’єдесталі».

Мимоволі порівнювала прояви високого пієтету кубинців до своїх героїв зі ставленням до світочів української духовної культури з боку всіляких бузин на власній батьківщині. І щемило серце. Чи терпів би цей волелюбний народ, розмірковувала з болем у душі, таких геростратів на своїй землі, які топчуться по великих іменах, безкарно продукуючи про їхній життєвий і творчий шлях примітивні за убогістю думки, брудні пасквілі? Розуміла, питання риторичне. Та була переконана: в тій ситуації, яка склалася в теперішній Україні, опускати руки не можна. Треба боротися, відстоювати власні традиції, культуру, українське слово, отже, приносити батьківщині «жертви, як на вівтарі». А її основна зброя – мова, якою послуговуються літератори, журналісти, видавці. І вона мусить бути відточена, глибока й переконлива. Їй присвятила не тільки понад сто п’ятдесят наукових праць, а все свідоме життя.

Поверталася в Україну після трирічної праці на кубинській землі збагачена новим досвідом, враженнями, які назавжди закарбувалися в її серці. В чомусь утвердилася, щось переоцінила у своїх поглядах. Знала одне: час не був потрачений марно, він став ще однією важливою сходинкою в житті.

Вдома поглиблювала власні знання в царині мови, працюючи на посаді асистента кафедри видавничої справи та редагування в Українському поліграфічному інституті імені Івана Федорова (тепер Українська академія друкарства) у Львові.

Книга завжди була її неодмінною супутницею, довірливою подругою і порадницею, особливо в часи роздумів і вагань. Але тут, в інституті, чарівний світ цього дивовижного людського винаходу, особливо стародруків, справив на молоду аспірантку неабияке враження. Прагнення присвятити себе науці, всебічному вивченню мовних багатств, українського слова дедалі міцніше вкорінювалося в її душі. Невдовзі Катерина Серажим захистила кандидатську, а 2003 року – докторську дисертацію, в якій із властивою їй науковою глибиною розкрила особливості та значення дискурсу як соціолінгвального феномену сучасного комунікативного простору.

Всебічне дослідження дивовижного за своєю глибиною й багатогранністю мовного світу, пізнання його невичерпного багатства стає одним із визначальних напрямків наукової діяльності спершу доцента, а згодом професора кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Катерини Степанівни Серажим. З-під її пера виходять навчально-методичні посібники для студентів-журналістів, у яких розкриваються лексичні, фонетичні, морфологічні, фразеологічні засоби української стилістики.

Та головним науковим і творчим доробком професора Серажим став перший в Україні універсальний підручник із текстознавства, який побачив світ 2009 року. Сказати, що це глибока за своїм змістом, ґрунтовна за науковою аргументованістю праця, значить звернути увагу лише на одну її грань, залишивши в тіні інші, не менш яскраві. Однією з визначальних особливостей цієї вагомої, як у переносному, так і прямому значенні цього слова (понад 500 сторінок тексту) книги є органічне поєднання академічного стилю з публіцистичністю. В кожному розділі підручника теоретичні положення й висновки підтверджуються живими прикладами з сучасної журналістської практики.

Для майбутніх фахівців засобів масової комунікації такий сплав, як на мій погляд, є цілком виправданим. Осягаючи глибини теоретичних знань, вони вчаться чітко, ясно й аргументовано формулювати власні думки, висловлюватися зрозумілою для широкої читацької аудиторії мовою. Відчувається, що Катерина Степанівна максимально врахувала цю важливу обставину. Працюючи над підручником, вона вклала в нього не лише багатющий запас власних теоретичних, практичних знань, а й душу. А саме це й допомагає студентам глибше засвоювати акумульований у підручнику теоретичний матеріал, знаходити йому практичне застосування.

«Характерною особливістю цієї праці, – як вважає професор Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна І. Л. Михайлин, – є те, що вона дає не тільки необхідні професійні знання для журналіста, редактора, видавця, а й формує відповідальність у майбутніх журналістів і редакторів перед читачем за кожне написане слово, за спосіб вираження думки».

Надзвичайно, як на мій погляд, важливе спостереження. Адже хто з нас, навіть досвідчених журналістів, не зазнавав мук творчості, лишившись сам на сам із чистим папером чи зручно вмостившись перед монітором комп’ютера, щоб реалізувати в публіцистичному творі попередній задум. Здавалося б, усе в тебе є – і необхідні факти зібрані, і записники переповнені цікавими свідченнями людей, з якими спілкувався, накопичуючи матеріал для майбутньої публікації, і копії потрібних документів завбачливо зроблені, і враженнями від побаченого, почутого, осмисленого переповнена голова… Сідай і пиши… Аж ні, думки розпорошені, і ти ніяк не можеш знайти й органічно зв’язати між собою оті єдині й необхідні слова, що мають перерости в текст, у журналістський твір, здатний вплинути на людей, зачепити їх за живе, розрадити, переконати, стимулювати думку, а то й змусити діяти. І наукові праці професора Серажим, пов’язані з відтворенням у слові, в журналістському тексті розмаїття життєвих процесів, вчинків і поведінки людей, безперечно ж, відіграють тут особливу настановчу роль.

Фахівці, як відомо, не народжуються в готовому вигляді. Професіоналізм у будь-якій сфері, а тим більше у творчій, якою є й журналістика, вимагає, крім вродженого таланту, повсякденних зусиль, регулярного поповнення, в тому числі й теоретичних знань. Акумульовані в названому підручнику вченої, вони допомагають журналістам-практикам краще орієнтуватися в системі фахових понять, знаходити найкоротшу дорогу до розуму і серця читача. Автор зосереджує увагу на основних властивостях і функціях тексту, зокрема, контактній, організуючій, закличній, функції формування громадської думки, поглядів. У книзі всебічно аналізуються журналістські стилі і жанри, структурні, композиційні, мовні особливості тексту, його архітектоніка. Рубрики, заголовкові комплекси, вміння заінтригувати читача, розставляти логічні, смислові акценти в підготовленому до друку матеріалі, використання образних засобів – тропів, афоризмів, стилістичних фігур – все це та багато іншого, пов’язаного із практичною журналістською творчістю, знайде у ґрунтовному підручнику та інших наукових працях Катерини Степанівни Серажим зацікавлений читач.

І хай поняття «теорія», котре у більшості з нас асоціюються з сухуватим, нерідко складним для розуміння текстом, розрахованим переважно на кабінетних учених, не відштовхує працівників мас-медіа, котрі мають справу з матеріалом, узятим із повсякденного життя. Характерною особливістю наукових розвідок професора Серажим, як уже відзначалося, є глибоке осмислення сучасної журналістської творчості, аналіз конкретних публікацій, радіо-, телесюжетів на актуальні теми. Розкриваючи їхні проблемно-тематичні, жанрові, сюжетно-композиційні, стилістичні та інші особливості, автор відзначає не лише позитивні риси, а й вказує на недоліки, помилки, що істотно знижують переконливість, енергетичний потенціал таких публікацій і передач. Особливо це стосується чистоти мови, що, на думку вченої, пояснюється переважно низьким рівнем мовної культури окремих журналістів, у тому числі й тих, які готують матеріали для теле- й радіоефіру.

Аналізуючи типологію таких помилок, Катерина Степанівна тим самим підказує фахівцям пера, мікрофона, як уникати їх у повсякденній творчій роботі. Теорія і практика, науковий висновок і живе публіцистичне слово тут міцно поєднані між собою, одне випливає з іншого. І такий неординарний підхід у розкритті основ журналістської творчості істотно розширює потенціал сприйняття глибоких дослідницьких праць людини, яка присвятила себе вихованню високоосвічених професіоналів журналістського слова.

 

Олександр ГЛУШКО, письменник, журналіст