Перемикач режиму перегляду сайту
Збільшений розмір шрифту Великий розмір шрифту Нормальний розмір шрифту
Чорно-білий В сірих відтінках Синьо-голубий
Нормальний режим
+38-067-406-53-92
Приймальна комісія
відділ оргроботи
+38-067-503-64-52
+38-067-328-28-22
Viber відділу обліку
+38-067-500-68-36
+38-067-242-71-34
Київ, вул. Львівська, 23 office@uu.ua

Мурашин Геннадій Олександрович

Мурашин Геннадій Олександрович

ГЕРОЇЧНІ ДІТИ ГЕРОЇЧНОГО НАРОДУ:

РОЗПОВІДЬ ПРО ОДНОГО З НИХ «ОРАНІЄНБАУМСЬКИЙ БЛОКАДНИК»

 

У другій половині вересня сорок першого року німецька група армій «Північ» готувалася до захоплення Ленінграда. Виняткову роль в обороні Ленінграда зіграв Оранієнбауманський плацдарм. У листопаді 1943 на плацдарм була перекинута 2-а Ударна армія, що брала участь в операції по зняттю блокади.

Героїчний опір захисників міста призвів до розпорошення сил групи армій «Північ» по кількох операційних напрямках, фашистські війська змушені були вести бойові дії проти радянських військ на підступах до Ленінграда й одночасно на Оранієнбаумському плацдармі. Не маючи можливості створити достатньо потужне ударне угруповання для чергового штурму Ленінграда, гітлерівці вирішили зруйнувати місто вогнем артилерії та ударами авіації, а його захисників задушити голодом.

Війська Ленінградського фронту продовжували посилювати оборону на південних підступах до міста, на Карельському перешийку і на приморському плацдармі в районі Оранієнбаума. Одночасно велися роботи зі зміцнення морських підступів до Ленінграда. Будувалися оборонні позиції всередині міста.

Оранієнбауманскій плацдарм - територія уздовж берега Фінської затоки протяжністю близько 65 км по фронту, до 25 км у глибину. Утворився після прориву німецьких військ до Фінської затоки, утримувався частинами Червоної Армії і зіграв в обороні Ленінграда виняткову роль. У листопаді 1943 на плацдарм була перекинута 2-а Ударна армія, яка брала участь в операції зі зняття блокади. Зараз на рубежах оборони Оранієнбауманського плацдарму споруджені монументи та меморіали, що входять до складу "Зеленого поясу Слави".

У ці весняні дні, коли український народ разом із народами Співдружності Незалежних Держав, усім прогресивним людством відзначає славетне свято – 65 років Перемоги у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 р.р., вшановує тих, хто зі зброєю в руках воював проти гітлерівських полчищ, або працював у тилу, робив свій гідний внесок у розгромлення фашистського ворога, ми віддаємо належне і дітям війни – учасникам воєнних лихоліть, громадянам, яким на час закінчення Другої світової війни (2 вересня 1945 р.) не виповнилося 18 років. Таких в Україні понад 6 млн. осіб. У Законі України «Про соціальний захист дітей війни» встановлено правовий статус дітей війни і визначено основи їхнього соціального захисту, надані відповідні пільги. Разом із тим, серед громадян України є люди, які в роки Великої Вітчизняної війни були неповнолітніми, але в силу надзвичайних умов, в яких вони перебували (це, наприклад, відома усьому світові блокада Ленінграда, або концентраційні фашистські табори), яким законодавством України встановлено статус учасників бойових дій. Серед таких мешканець блокадного Ленінграда Мурашин Геннадій Олександрович – відомий український вчений-правознавець, Заслужений юрист України, член-кореспондент Національної академії правових наук України, провідний науковий співробітник Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, професор кафедри теорії та історії держави і права Інституту права та суспільних відносин Університету «Україна».

Війна застала його в м. Оранієнбаумі, зараз – м. Ломоносов, що входить до складу теперішнього Санкт-Петербургу. Тоді це хлопець-школяр, який з початком війни у червні 1941-го вступив у десятий рік свого життя. Звістка про напад фашистської Німеччини на Радянський Союз як у Ленінграді, так і в інших містах і селах великої країни явилась несподіванкою.

Діти Ленінграда знали, що таке війна, адже під час вторгнення СРСР до Фінляндії у листопаді 1939 року їх місто стало прифронтовим зі світломаскуванням, чисельними військовими шпиталями. У тій війні загинули сотні тисяч радянський бійців, переважна більшість із них були українцями. До чисельних українських, російських та інших сімей з тодішньої війни не повернулися їх батьки та старші брати.

Підростаюче покоління сприйняло звістку про початок Великої Вітчизняної війни тривожно, добре розуміючи, що, якою б вона не була за своєю тривалістю, масштабністю, жорстокістю – це кровопролиття, жертви, руйнування.

Разом із тим, на обличчі кожного юного ленінградця жодного переляку, жодної розгубленості. Всі відразу посерйознішали, стали дорослішими. Розмови між ними зводились до того, як би допомогти країні у ці тяжкі для неї дні, де можна більше принести користі. Всі як один висловлювали бажання битися поряд із батьками та старшими братами на фронті зі зброєю в руках проти запеклого ворога, кожен мріяв здійснити подвиг.

Невдовзі хлопчики і дівчатка на ділі почали доводити, що вони багато в чому можуть допомогти дорослим у справі захисту рідної батьківщини, у наближенні перемоги над фашистами. Серед тих, хто працював на оборонних роботах, в умовах бомбувань і артилеристських обстрілів, копав окопи, протитанкові рови, майже завжди можна було зустріти школярів, у тому числі і хлопчину, про якого наша розповідь. Більш дорослі трудилися з лопатою чи киркою в руках, інші приносили працівникам воду, допомагали готувати їжу, слідкували за малюками, яких матері змушені були брати із собою.

Деякі підлітки чергували в шпиталях, де вже з початку війни було чимало поранених бійців та постраждалих від снарядів і бомб цивільних. Вони допомагали лікарям, сестрам, няням доглядати за хворими. Траплялися випадки, коли завдяки спостережливості піонерів і школярів затримувалися шпигуни і диверсанти, скинуті фашистами з парашутами.

Тривожні вісті приходили з фронту. Червона Армія, виявляючи стійкість, мужність і героїзм, проти «до зубів» озброєного ворога, який заздалегідь був підготовлений до воєнних дій і раптово та нагло напав на нас, відступала, маючи великі втрати. Гітлерівські війська наближалися до Ленінграда. Почалася евакуація мирного населення. В першу чергу вивозились діти, літні люди, хворі. Але далеко не всіх вдалося евакуювати. Ворог зі всіх сторін оточив місто і 8 вересня 1941 року замкнулося кільце блокади. 300-тисячна армада фашистських армій «Центр», яка переважала війська Ленінградського фронту літаками у 10 разів, артилерією в 4 рази, а також набагато іншою технікою, оточила стальним кільцем героїчний Ленінград. З нею мужньо боролися бійці регулярних військових частин, воїни народного ополчення, моряки Балтійського флоту.

Фашисти поспішали, бо на 20 серпня 1941 року були віддруковані запрошення до готелю «Асторія», де мав відбутися банкет на честь взяття Ленінграда і планувалося перейменування міста на Адольфбург. Але цьому фарсові не судилося відбутися. Ленінград оборонявся 900 днів і ночей із 14 187 діб війни і переміг. Історія ще не знала такого подвигу.

В окремому оточенні опинилися гарнізон і населення міста Оранієнбаума, яке розташоване на південному березі Фінської затоки на відстані сорока кілометрів від Санкт-Петербурга і увійшло в історіїю Великої Вітчизняної війни як Оранієнбаумський «п’ятачок». Його захисники дали клятву «Позаду Кронштадт і море. Помремо, але не відступимо». Цей невеликий за площею плацдарм, який ще мав назву «Вогняна земля», простягнувся з півночі на південь лише на 25 км, і з заходу на схід уздовж затоки на 50 км. Місто і прилежні до нього території перебували під захистом кронштадтських батарей і корабельних гармат Балтійського флоту. В Оранієнбаумському порту в той час знаходився легендарний крейсер «Аврора», який був особливою мішенню фашистської артилерії і бомбувань з повітря. Багато з цих снарядів і бомб падало на голови населення, у т.ч. дітей. Крім того почалися регулярні, щоденні обстріли самого міста. Десятки і сотні ворожих літаків, що намагалися бомбувати Ленінград, зустрічаючи загороджувальний вогонь Кронштадта та зенітних батарей Ленінграда, повертали назад і скидали свій смертоносний вантаж на оранієнбаумців.

12 листопада 1941 р. ледь не загинув герой нашого оповідання. У квартиру, де він мешкав із рідними, влетіла міна з німецького міномету. В його бабусю, яка стояла поруч, влучило 19 осколків, у собаку, що вешталась під ногами, – 5, сам же дивом лишився живим, але був сильно контужений.

Через відсутність належних продуктових запасів почався жорстокий голод. У Ленінграді кожен житель одержував лише 125 грамів хліба (крім робітників), а в Оранієнбаумі і того менше – всього 100 грамів хліба на добу. До того ж цей хліб був украй низької якості. В ньому містилося лише 55 відсотків житнього борошна, решта – соя, макуха, харчова целюлоза, борошняні вишкребки, висівки. Наприкінці 1941 року і початку 1942 у Ленінграді за день від голоду помирало до 16 тисяч людей. Особливо висока смертність була скеред підлітків, організм яких потребував внаслідок свого природного розвитку більшої кількості продуктів харчування, ніж організм літньої людини.

Жах блокадної зими важко описати словами. Люди помирали тисячами, їхні тіла лежали на дорогах, біля будинків, на сходах. У кожній квартирі чулися стогін і плач. Помирали батьки, залишаючи заледве живих дітей, помирали діти при ледве живих батьках.

По кілька днів живі перебували в одних приміщеннях з мертвими. Похоронні бригади не встигали вивозити трупи, тому що вони лежали всюди. Коли доходила черга, мертві тіла загортали в простирадло і складали на вантажівку, як штабелі дров, потім везли в братські могили.

В родині Геннадія до червня 1942 року в Оранієнбаумі з 7-ми родичів залишилося в живих тільки двоє – він та його мати – Мурашина Олена Станіславівна, решта померли від голоду, ворожих пуль і снарядів. Його батько, Мурашин Олександр Миколайович, воював у той час на фронті у діючій армії.

У надзвичайно важких умовах мужніми і гідними проявляли себе дівчата і хлопчики обложених фашисткою ордою Ленінграда та Оранієнбаума. Деякі зі старших дітей, які поміцніше стояли на ногах і були ще здатні пересуватися, записували до пожарних дружин. Ходили на заняття, де уважно слухали поради і разом із дорослими тренувалися вправлятися у гасінні запалювальних бомб. Серед таких юних дружинників-пожежників пощастило бути і Геннадію. Він брав участь у чергуваннях під час ворожих авіаційних нальотів на дахах і горищах, сигналізував дорослим, де впали запалювальні бомби, а іноді і сам засипав їх піском. Разом із мамою, озброєною гвинтівкою, ходив вночі охороняти склади пального, допомагав бійцям перевозити на підводах військове спорядження і боєприпаси.

Оскільки у квартирах і особливо у підвальних приміщеннях, де практично постійно жили люди, ховаючись від бомб і снарядів, не було ні води, ні світла, ні опалення, Геннадію, як і іншим підліткам, доводилося на санчатах доставляти собі і людям воду з Фінської затоки, збирати на залізниці шматки недогорілого вугілля, ходити до магазину, щоб викупити вкрай мізерну пайку хліба, а це під час артобстрілів було вкрай небезпечно. При кожному виході з дому люди практично прощалися один із одним.

Нерідко збожеволівши від голоду, впавши аж до канібалізму, окремі нещасні мешканці міста одноосібно, або групами відслідковували і нападали на тих, хто повертався з магазину, нещадно били свою жертву і забирали хліб. У такий ситуації одного разу опинився і Геннадій, який ніс додому хліб для всієї сім’ї. Його нещадно били руками і ногами, і невідомо чим би це закінчилося, якби на його голос не прибігли два військові моряки, які проходили неподалік від нападників та їх жертви. Весь побитий, він міцно тримав своїми дитячими руками змішаний зі снігом і землею шматок блокадного хлібу. Побачивши свого вщент побитого сина, мама міцно притулила його до себе і заплакала.

Рятуючись від голоду, хлопці, а з ними був і Геннадій, крадькома пробиралися до прифронтової полоси, де можна було знайти на городах, покинутих господарями, не викопані мерлі картоплю, буряк, моркву тощо. Це відбувалося, доки дітей не помітили німецькі снайпери. Бачачи у свої оптичні прилади, що перед ними немічні дітлахи, фріци почали стріляти по них. Не обійшлось і без жертв.

Із наступом весни і появою першої зелені діти, які залишилися живими, допомагали дорослим копати і саджати городи, збирати молоду траву, кропиву, лободу, а також листя липи, інших рослин. Цією весною та влітку дерева, особливо липи, стояли оголені. Старші хлопці ходили ловити рибу, в міру своїх сил намагаючись взяти участь у рятуванні людей від голодної смерті.

Навесні і влітку 1942 року продовжувалася евакуація населення Ленінграда, Оранієнбаума, інших міст кільця Ленінградської блокади водним шляхом. Тоді вже говорили Геннадію, що його мати знаходиться у стані важкої дистрофії і, якщо не змінити обстановку, вона може загинути. Їм запропонували евакуюватись, і вони погодились.

У баржі, яку транспортував буксир, їх перевезли по фінській затоці до Ленінграда, а потім по Ладозі на «велику землю». Весь час шлях перебував під обстрілом артилерії й авіації німців, хоч останні знали, що евакуюються діти, жінки, літні люди і поранені. На подальшому шляху було чимало померлих від переїдання. Виснажені від голоду блокадники повинні були поступово збільшувати вживання їжі, але не всі змогли цього дотримуватися і гинули. Геннадій врятував свою маму тим, що нарізав скибочками хліб і сушив його у сітці-авосьці через вікно вантажного вагону, в якому вони їхали ще з 25-ма евакуйованими, і дозовано годував свою маму. Пунктом призначення було село Єлово Пермської області.

Спочатку всі не могли звикнути, що немає голоду, а тому навіть лушпайки від картоплі потай витягували з помийних відер і потайком поїдали. Влітку допомагали селянам у сільгоспроботах, а восени – пішли до школи. Треба було надолужувати втрачене і Геннадій за один рік закінчив зразу 2 класи. Працював у тимурівській команді, допомагав сім’ям фронтовиків, пилив дрова, носив воду, доглядав за дітьми, коли їх матері працювали в полі. Збирав і відправляв на фронт посилки з різними необхідними солдатам речами – рукавицями, шкарпетками, носовичками, солодощами тощо.

Зароблені у колгоспі невеличкі гроші збирали в ощадкасі, а потім передали для придбання бойового літака на фронт.

Навесні 1944 року Геннадій з мамою повертається в Оранієнбаум. Після війни сім’я (тато був військовим) мешкала в Алма-Аті, Мінську і з 1947 року у Львові. Після школи він у 1950 році вступив на юридичний факультет Львівського університету ім. Івана Франка, який закінчив у 1955 році. Працював за призначенням у м. Золочеві, а з 1960 року в Києві, спочатку в Ленінському райкомі партії, а з 1962 року прокурором Ленінського району м. Києва. Згодом вступив до заочної аспірантури в Київський університет ім. Т.Г. Шевченка. З 1968 року працює в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України, з 1976 р. по 2001 р. – заступником директора Інституту з наукової роботи, а після виходу на пенсію – головним науковим співробітником. Сім’я Мурашиних – потомственні юристи. Батько Мурашин О.М. закінчив військову службу генерал-майором юстиції, син Мурашин О.Г. – доктор юридичних наук, професор, Заслужений юрист України, директор Інституту права та суспільних відносин Університету «Україна», онука Мурашина О.В. – магістр правознавства, випускниця Київського Національного університету ім. Т.Г. Шевченка 2009 року.

 

Ігор Олександров, журналіст